Дем'янко Дерев'янко, або Пригоди електронного хлопчика

Страница 17 из 27

Бережной Василий

Бі-біп… Бі-біп…

То були радіосигнали супутника. Це він подавав свій голос. Гарячково запрацював Дем’янків електро-нний мозок. Ага, так-так… Пригадав, у нього ж є чудова радіостанція з напівпровідників. Про це подбали непи-тайлівські хлопці. А тепер ось випадково, цілком випадково він увімкнув її і слухає голос супутника.

Бі-біп… Бі-біп… — линули сигнали з космосу.

"Супутник подає сигнали, певне, для того, щоб його почули на Землі, — міркував далі Дем’янко. — У мене також є передавач. Отож і я можу подати на Землю звістку про себе. Невже не почують?"

Він одразу ж почав налагоджувати свого передавача.

— Земля! Земля! Я електронний хлопчик… Звуся Дем’янко Дерев’янко… Викликаю Руканя, Голованя, Андрійка… Непитайлівку…

Ті, що прийняли ці сигнали на Землі, дуже здивувалися. Який хлопчик? Звідкіля? Що за Непитайлівка? Хто такі Головань і Рукань?

А Дем’янко вів далі:

— Дорогі друзі! Я випадково потрапив на орбіту супутника… Допоможіть спуститися на Землю!

Це було зовсім не зрозуміло. Хлопчик на орбіті супутника — що за жарти? Як він міг туди потрапити?..

Отак, безупинно кружляючи навколо Землі, Дем’янко подавав і свій радіоголос, ні на мить не втрачаючи надії, що його почують і порятують.

А НА ЗЕМЛІ, В НЕПИТАЙЛІВЦІ…

Уже кілька днів кружляв отой супутник навколо Землі, а Головань з Руканем ніяк не могли вибрати часу, щоб подивитися на нього. Бачите, коли б це перший супутник, а то скільки їх уже запустили! Запуск супутників став тепер звичайнісінькою подією. Та що там супутників! Вже не одна людина злітала в космос! Уже автома-тичні станції побували на Місяці, Венері, сягнули до Марса… Але як би воно не було, хлопцям усе-таки закор-тіло подивитись і на цього супутника. Якось у суботу в них випала вільна часинка, і вони, прихопивши біноклі, побігли до повітки. Надумали залізти на стріху і звідти спостерігати небесного мандрівника.

— А де ж драбина? — спитав біля повітки Головань.

Рукань нічого не відповів, тільки зверхньо глянув на друга. Біля самісінької повітки росте товстелезний берест, а йому, бач, драбину подавай! Хлопець обхопив дерево руками й ногами і швидко поліз угору. А там ступив на стріху, став на коліна і порачкував на самісінький гребінь. За ним подався й Головань.

Посідали хлопці, сопуть. Тоді Головань подивився на кишенькового годинника — це він у батька взяв — та й каже:

— Через дві хвилини з’явиться. Щоб не проґавити, давай так зробимо: ти дивися он туди (показав на го-род), а я туди (показав у бік шляху).

— Гаразд, — погодився Рукань.

Попритуляли біноклі до очей. Дивляться на синій шовк неба, на тьмяніюче золото обрію. Нашороши-лись. Нічого поки що не видно. Хлопці мовчать. Коли це раптом Головань як закричить:

— Бачу! Бачу! Аж два…

— Що "два"?

— Два супутники!

— Тобі що — двоїться в очах?

— Дивись! Дивись! — не вгавав Головань. — Два супутники, а за ними ракета-носій…

Рукань повернув свого бінокля у той бік, куди показував Головань, шукав, шукав і нічого не побачив.

— Ну ти й штукар! — сказав він докірливо. — Два супутники… У повідомленні тільки про один говори-лось.

— Точно, два!

— Не вигадуй.

— Хто, я вигадую?!

Головань підвіеся. Проти нього стояв Рукань. Стисли кулаки.

— Скажи своєму Андрійкові, — процідив Рукань, — може, він повірить!

Невідомо, хто перший поліз у бійку. Через мить їхні руки сплелися, друзі намагалися ехопити один одно-го за барки. Та хіба можна довго борюкатися на стрісі? Як тільки хлопці втратили рівновагу — сила земного тяжіння вхопила їх невидимою рукою і покотила, покотила вниз. Орбіта їхнього польоту була короткою — від стріхи повітки до поверхні земної кулі. Бебехнулись вони в город, у картоплю. Добре, що грунт м’який, розпу-шений. І наші забіяки лишилися цілісінькі, неушкоджені…

Наступного вечора нерозлучні друзі не вийшли на побачення. Головань качався в ліжку і все думав про супутників. Може, й справді йому привиділось? Може, то була якась зірка, а не другий супутник? Але ж обидві цятки помітно рухались…

На ганку щось загупало. До хати вбіг схвильований Рукань. Гукнув ще з порога:

— Чув?

— Що? — нехотя обізвався Головань.

— Сигнали… супутників! Ти таки правду казав — їх два, і знаєш…

— Знаєш… знаєш… — перекривив Головань. — Я одразу побачив, а ти…

— Ну, пробач мені, пробач… Я не міг тоді повірити… Так знаєш, що то за другий супутник? Це ж наш електронний хлопчик! Він і наймення собі придумав. Дем’янко Дерев’янко зветься.

— Та ну?

— Слово честі!

І хлопці помирились. Мало не до світанку просиділи біля Голованевого приймача. Як вони зраділи, коли почули Дем’янків голос! Здорово виходить — їхній маленький робот опинився на орбіті супутника! Хто б не радів з цього?

Головань навіть кинувся на радощах танцювати і побудив батьків.

— Чи ти не здурів? — розсердилася мати. — Ану лягай уже!

— Зараз, зараз, — вгамувався Головань. Рукань рушив до дверей.

Посиділи ще на ганку.

— От здорово! — упівголоса захоплювався Рукань.

— Здорово то здорово, — замислено сказав Головань. — А як його з орбіти вивести? Пропаде, неслух поганий.

Замислилися хлопці. Вони добре знали закони механіки. Дем’янко рухається по орбіті за інерцією. А ко-ли там, угорі, нема повітря, то й ніщо його не гальмує. Виходить, отак і кружлятиме вічно… Для того, щоб ро-бот-супутник почав знижуватись, треба зменшити швидкість його руху. А як це зробити?

Довго сиділи хлопці на ганку і не могли нічого придумати.

Вони так і не пішли спати.

Коли нарешті розвиднілось, побігли до Михайла Васильовича і про все йому розповіли. Вчитель вислу-хав їх, подумав, а тоді й питає:

— А ви не пригадуєте, — черевики були в цього недисциплінованого Дем’янка?

— Аякже! — вигукнув Рукань.

— Звичайно, — підтвердив Головань. — Я надів йому Андрійкові.

— Гм… Це добре, — хитро усміхнувся вчитель. — А ви не забули закон механіки про дію і протидію?

— Дія дорівнює протидії, — випалив Головань.

— Ну ось. Тепер ідіть і подумайте над цією задачею. Після уроків поговоримо. Сьогодні ж і радіозв’язок встановимо з Дем’янком.

…Цього дня друзі були в класі неуважні. На запитання вчителів відповідали невлад. Та воно й зрозуміло: вони увесь час думали про Дем’янка Дерев’янка. Кожен з них перебирав у думці слова Михайла Васильовича. Про що він говорив? Про закон дії і протидії. Але до чого тут Дем’янкові черевики?!