— Ну, понесли!
— Речі,— сказав передній.— Пане докторе,— гукнув він до палатного лікаря.— Хай хтось винесе речі.
— Знайдіть кого-небудь. Санітари вийшли в коридор.
Брессен пильно, не повертаючи голови, дивився на третю картину між головами в лікарів: картина була просто неймовірна, незрозуміло, як вона сюди попала. Він не знав, чи госпіталь був розміщений у школі, чи в монастирі, але що в Румунії є католики, такого він і не чув ніколи. В Німеччині вони були, він про це чув, але в Румунії?! А проте перед ним висів образ діви Марії. Його дратувало, що він мусить дивитись на цей образ, але що тут уже вдієш, він мусив витріщатись на неї, на цю жінку в блакитних шатах, чиє обличчя здавалося неприємно поважним; вона стояла ногами на земній кулі, дивилась угору, на небо зі сніжно-білих хмар, а в руках у неї були дерев'яні чотки. Він ледь похитав головою, подумав: "Гидота",— і раптом побачив, що обидва лікарі насторожились. Вони глянули на нього, тоді на образ Богородиці, простежили за його поглядом і повільно підступили до нош. Йому було дуже важко поміж тих двох голів, двох пар очей, що зазирали йому в очі, втуплюватись у той, такий огидний йому образ. Він не міг думати ні про що інше, стороннє; спробував поринути в спогади, в ті роки, про які щойно думав, ті роки, коли він відчував, що речі, які колись були його світом, знову повільно ставали його світом: товариство штабних офіцерів, гарнізонні плітки, ад'ютанти, ординарці. Йому не вдавалося думати про це. Його затисло в двадцяти сантиметрах, які лишались між обома головами лікарів, і на тих двадцяти сантиметрах висів образ — але він з полегкістю побачив, що проміжок той ширшає, бо лікарі підійшли ближче і стали по обидва боки нош.
Він уже зовсім не бачив їх — тільки білі халати краєчком ока. Він виразно чув їхні слова.
Отже, ви не вірите, що це наслідки того поранення?
Ні в якому разі,— сказав палатний лікар. Він знову розгорнув історію хвороби, зашелестів папір.— Ні в якому разі. Там же тільки подряпина. Осколок тільки зачепив шкіру на голові, сміх, та й годі. За п'ять днів загоїлось би. І жодної типової ознаки струсу мозку. В найгіршому разі —шок. Або...— Він замовк.
— Що ви хочете сказати?
— Краще промовчу.
— Скажіть.
Прикро було, що обидва лікарі мовчать: певне, якось переморгувались, а потім чужий лікар раптом зареготав. Брессен не розчув ні слова. Тоді зареготали обидва. Він зрадів, коли ввійшли обидва солдати з третім — у третього рука була на перев'язі.
— Файнгальс,— сказав йому палатний лікар,— віднесіть до машини порт4>ель. Великий клунок відішлемо потім! — гукнув він до солдатів, що взялися за ноші.
— Ви серйозно? — спитав чужий лікар.
— Цілком серйозно.
Брессен відчув, що його піднімають і виносять; образ діви Марії поплив у лівий бік, стіна наблизилась, тоді — віконна рама в коридорі, його знов обернули — він глянув уздовж довгого коридора, знов обернули, й він заплющив очі: сонце надворі сліпило. Він зрадів, коли за ним зачинилися двері санітарної машини.
III
В німецькій армії було безліч фельдфебелів — зірочками з їхніх погонів можна було б прикрасити склепіння якогось безглуздого пекла,— і хтозна-скільки фельдфебелів на прізвище Шнайдер, а серед цих останніх чимало й таких, що звались Алоїзами, але тільки один із цих фельдфебелів, що звались Алоїзами Шнайдерами, сидів у ті дні в одному угорському населеному пункті під назвою Сокаргей; то було невеличке містечко — напівсело, напівкурорт. Стояло літо.
Шнайдер сидів у невеличкій кімнатці з жовтими шпалерами, на дверях — рожева картонна табличка з написом чорною тушшю: "Виписка. Фельдфебель Шнайдер". Письмовий стіл стояв так, що Шнайдер сидів спиною до вікна, а коли не було чого робити, то вставав, повертався й дивився на вузьку, курну дорогу, що ліворуч вела до села, а праворуч, поміж кукурудзяним полем та абрикосовою посадкою, в "пусту" — угорський степ. Здебільшого Шнайдерові не було чого робити. В госпіталі лежали самі тяжкопоранені, решту, хоч трохи транспортабельних, вивезли, а ходячих виписали, видали амуніцію й відвезли на фронтовий— розподільний пункт. Шнайдер міг цілі години дивитись у вікно: надворі було душно й парко, а найкращі ліки проти такого клімату — жовтувата абрикосова горілка з зельтерською водою. Горілка була досить міцна, дешева, чиста, смачна, і так гарно було сидіти коло вікна, дивитись на небо чи на дорогу й п'яніти. Сп'яніння приходило дуже повільно, Шнайдерові доводилось запекло боротися за нього, йому ще зранку потрібно було чималої дози горілки, щоб досягти стану, коли хміль заливав отупіння. У НІ найде ра була своя система: в перший келишок він наливав горілки лиш на денце, в другий — більше, в третій — половину на половину, четвертий випивав без води, п'ятий знову половину на половину, шостий — як другий, а сьомий — як перший. Він випивав тільки сім келишків. До пів на одинадцяту закінчував цю процедуру і опинявся в стані, який називав лютою тверезістю, його сповнював холодний вогонь, і він був здатний витерпіти отупіння цілого дня. Близько одинадцятої години звичайно приходили перші виписані, здебільшого о чверть на дванадцяту, і він мав ще майже годину, щоб дивитись на дорогу, де зрідка з'являлась підвода, запряжена худими кіньми, і, збиваючи куряву, гуркотіла в село, або ловити мух, провадити вигадливі діалоги з уявним начальством — іронічні й стислі,— або ж розкладати на столі папери та печатки.
Десь близько тієї години — о пів на одинадцяту — доктор Шміц стояв у палаті, де лежали двоє поранених, яких він оперував уранці: ліворуч двадцятиоднорічний лейтенант Молль, схожий на стару бабу. Його загострене обличчя під дією наркозу неначе вишкірялось, рої мух пообліплювали бинти у нього на руках і сонно сиділи на закривавленій марлі, якою була сповита його голова. Шміц почав зганяти їх — марна річ, він похитав головою й натяг на голову сплячому біле простирадло. Почав надягати свіжий білий халат для обходу, повільно застебнув ґудзики й глянув на другого пораненого, капітана Бауера, що наче прокидався вже від наркозу, бо щось глухо муркотів, не розплющуючи очей, і силкувався повернутись, хоча був прив'язаний до ліжка. Прив'язана була ременями до бильця ліжка й голова — тільки губи ворушились та інколи сіпались повіки, ніби він хотів розплющити очі,— і знову він щось мурмотів. Шміц, заклавши руки в кишені халата, чекав — у палаті стояв присмерк, повітря було важке, ледь тхнуло гноєм, та й мух аж роїлося, навіть коли двері й вікна позачиняли: раніш у цих підвалах були стайні.