Що ж, тут нічого не вдієш, і вона й далі ставила оберемки квітів перед богоматір'ю й чекала. В Берчабі стало тихо, куди тихіше — так їй здавалось, хоча нічого не змінилося. Солдати байдикували в залі, писали листи, грали в карти, пили горілку й пиво, а декотрі почали торгувати речами, яких у цих краях бракувало: складаними ножами, бритвами, ножицями — чудовими ножицями — та шкарпетками. Продавали їх за гроші або вимінювали на масло та яйця, бо мали куди більше вільного часу, ніж грошей, які могли пропити за той час. Тепер у них знову був один такий, що читав цілими днями; йому зі станції в Тесаржі привезли підводою цілий ящик книжок. Його називали професором, але й він сидів півдня на горищі й дивився в бінокль на гори, на ліс, на берег, а часом назад на Тесаржі або на поле, де працювали селяни Професор теж розповідав їй, що його дружина одержує за нього багато грошей, дуже багато, кількадесят тисяч крон на місяць. Вона і йому не повірила, це ж надто багато, страшенно багато, мабуть, він бреше. Не може його жінка одержувати стільки за те, що її чоловік байдикує тут, читає книжки та нише півдня, а то й півночі, а потім кілька годин на день посидить — із біноклем — на горищі. Був і такий, що малював: у гарну погоду він сидів над річкою, малював гори так добре видні звідси, і річку, і залишки мосту — кілька разів навіть її; малюнки їй подобались, і вона повісила один у залі. Вже три роки сиділи тут солдати, щоразу по вісім душ, і нічого не робили. Вони тинялись по березі, перепливали човном річку, шастали в лісі, доходячи аж до Ценкошіка верталися назад, знову перепливали річку, походжали берегом повз шинок, тоді трохи вниз до Тесаржі, а потім приходила зміна. Добре їли, багато спали, і вона часто думала, що й Венцеля Зузана, мабуть, забрали тоді, щоб він у чужому краю нічого не робив,— її Венцеля, що був дуже потрібен їй, що вмів і любив працювати. Мабуть, забрали, щоб він у тому краю, Румунії, нічого не робив, чекав у безділлі, поки його застрелять. Але в цих солдатів, що стояли в неї, ніхто не стріляв; поки були тут, вони самі стріляли всього кілька разів, і щоразу бував великий гвалт, і щоразу виявлялося, що вони помилились: стріляли вони в якусь звірину, що бігла лісом і не зупинялася на їхній окрик. Проте таке теж бувало не часто — чотири чи п'ять разів за всі роки, а одного разу стріляли в жінку, яка вночі спустилася з Ценкошіка й бігла лісом, щоб викликати з Тесаржі лікаря до хворої дитини,— та, на щастя, не влучили в неї. Потім вони самі допомагали їй сісти в човен і навіть перевезли на той берег, а про4>есор,— він, як завжди, іще не спав, сидів у залі й читав та писав,— провів її аж до Тесаржі. Але жодного партизана за всі ці три роки вони не спіймали: кожна дитина знала, що тут їх і немає, відколи втекли Сворчікові сини. Партизани не з'являлись навіть у Сарні, де є великий залізничний міст...
Хоч вона мала чималі прибутки з війни, їй було гірко думати про те, що Венцель Зузан, мабуть, нічого не робив у тому краю, в Румунії, бо й не міг нічого робити. Мабуть, війна в тому й полягає, що чоловіки нічого не роблять і задля цього виїздять у інші краї, щоб ніхто цього не бачив; та хай там як, а їй було смішно й гидко три роки дивитися на цих чоловіків, які нічого не робили, тільки марнували час, а одержували багато грошей за те, що вночі раз на рік помилково стріляли в звірину, та ще в бідолашну жінку, що хотіла викликати лікаря до дитини; гидко й смішно було їй, що ці чоловіки мусять марнувати час, тоді як вона світа божого не бачить за роботою. Вона мусила куховарити, доглядати корів, свиней, курей, а дехто з солдатів навіть віддавав їй за гроші чистити чоботи, лагодити шкарпетки та прати білизну; вона мала стільки роботи, що довелося знов найняти наймита, чоловіка з Тесаржі, бо Марія, відколи завагітніла, нічого не робила. Вона жила з фельдофебелем, наче з законним чолові ком: спала в його кімнаті, готувала йому сніданок, чистила одяг, а часом і лаялася з ним.
І ось одного дня, майже через три роки, прибув дуже високий чин із червоними лампасами на штанях і золотим шиттям на комірі,— згодом вона почула, що то був справжній генерал,— цей високий чин приїхав з іще кількома офіцерами в дуже швидкій машині з Тесаржі; він був жовтий на обличчі, сумний на вигляд і перед її домом горлав на фельл-фебеля Петера, бо той вийшов рапортувати йому без ременя й пістолета,— Петер побіг у дім, а розлючений генерал стояв надворі. Вона бачила, як він тупає ногою, обличчя в нього наче поменшало й стало ще жовтіше, він щось сердито говорив до іншого офіцера, а той стояв перед ним, піднісши тремтячу руку до козирка — втомлений сивоголовий чоловік років шістдесяти чи й більше. Пані Зузан знала його, бо він кілька разів приїздив велосипедом із Тесаржі й розмовляв у залі з 4>ельд4>ебелем та солдатами дуже лагідно й приязно, а потім, у супроводі прооре сор а, неквапно вертався до Тесаржі, ведучи за кермо свій велосипед. Нарешті вийшов Петер в ремені й з пістолетом і повів прибулих до річки. Вони переправилися човном на той бік, походили лісом, вернулись і довго стояли коло мосту, потім повилазили на горище, і врешті офіцери поїхали собі, а Петер стояв з двома солдатами перед будинком, піднявши праву руку,— стояв ще довго, поки машина доїхала майже до Тесаржі. Потім Петер, злющий, вернувся в дім, кинув кашкета на стіл і сказав Марії тільки одне:
— Здається, міст відбудовуватимуть.
А ще через два дні з Тесаржі знову примчало авто, цього разу вантажне, і з кузова сплигнули семеро молодих солдатів і один молодий офіцер; він швидко ввійшов у дім і півгодини сидів з 4>ельдфебелем у його кімнаті. Марія спробувала втрутитись у їхню розмову, попросту зайшла до кімнати, але молодий офіцер звелів їй вийти; вона ще раз зайшла — і знову молодий офіцер дуже суворо звелів їй вийти; вона, плачучи, стояла на сходах і дивилась, як солдати, що жили тут досі, збирають свої речі, а прибулі займають їхні кімнати. Вона півгодини чекала, плачучи, розізлилась, коли про4>есор поплескав її по плечу, і з криком та сльозами почепилась на шию Петерові, коли той нарешті вийшов із кімнати з напакованим ранцем і, почервонівши, став її заспокоювати й утішати; вона не відпускала його, поки він не сів у машину; а тоді знову, плачучи, стояла на сходах і проводжала поглядом машину, що швидко мчала до Тесаржі. Вона знала, що він не вернеться, хоча і обіцяв вернутись...