1 Сину, спасителю наш, господи (латин.).
2 Дух святий, господи (латин.).
3 Свята трійця, єдиний бог (латин.).
Як тільки вона заспівала, навкруги стало тихо — і надворі теж; Фільскайт не спускав з неї очей: вона була гарна... жінка... а він ще не знав жінки... життя його минало в смертельній цнотливості... він часто, лишаючись на самоті, видивлявся на себе в дзеркало, марно шукаючи в собі краси, величі й расової досконалості... а тут усе це було: і краса, й велич, і расова досконалість, пов'язані з чимось таким, що зробило його зовсім безвладним: з вірою. Він сам не розумів, чому дозволяє їй співати далі, навіть коли вона скінчила антифон...— може, він замріявся... а в її погляді, хоча він бачив, що вона тремтить... у її погляді було щось схоже на любов... чи, може, то була насмішка... вона співала: "Fili, Redemptor mundi, Dens" 1 ...він ще ніколи не чув, щоб жінка так співала: "Spiritus Sánete, Deus" 2 —голос у неї був сильний, теплий, неймовірно чистий. Він, мабуть, марить... зараз вона заспіває: "Sancta Trinitas, unus Deus" 3 — він іще пам'ятав цей хорал,— і вона справді заспівала: "Sancta Trinitas..." —"Євреї — католики? — подумав він.— Я божеволію". Він підбіг до вікна й шарпнув його: надворі стояли в'язні й слухали, ніхто не ворушився. Фільскайт відчув, що його тіпає, він спробував закричати, але з горлянки вихопилося тільки хрипке безголосе сичання, а знадвору вливалась ота тиша, від якої, здавалося, аж дух забивало, а жінка співала далі:
cSancta Dei Genitrix"— він тремтячими пальцями схопив пістолет, обернувся й, не дивлячись, вистрелив у жінку; та впала й почала кричати... вона вже не співала, і до нього вернувся голос.
— Кінчайте з ними! — кричав він.— Кінчайте всіх, і хор теж! Виводьте його! Виводьте з барака!..— він вистріляв весь магазин у жінку, що лежала долі й у муках вибльовувала свій страх.
На подвір'ї табору почалося мордування.
VIII
Пані Зузан спостерігала війну вже три роки. Спочатку прибули німецькі солдати та військові автомашини, а також кіннота — крізь осінню пилюку вони переходили міст і рухалися до проходів, що вели на польську територію. Це було дуже схоже на справжню війну: брудні солдати, потомлені офіцери на конях та мотоциклах, що снували туди й сюди. Цілих півдня, з обіду до вечора, війна, хоч і з перервами,— майже гарна картина,— солдати марширували, автомашини обганяли їх, позаду й попереду мотоцикли, і вони зникли з очей пані Зузан.
Пресвята бо городи ця... (латин.).
Після цього знову стало спокійніше; тільки час від часу проїздив німецький армійський ваговіз. Переїхавши міст, він зникав на тім боці в лісах, а серед навколишньої тиші вона ще довго чула гудіння ного мотора, коли ваговіз підіймався на гору, час від часу натужно сопучи й порипуючи, чула його досить довго, аж поки він, очевидно, зникав за гребенем. Вона думала про те, що машини проїздять новз її рідне село там у горах де минуло її дитинство, літо на пасовиськах, а зима за прядкою,— високо-високо в горах, сама-самісінька влітку на тих убогих кам'янистих луках. Видершись на гре бінь гори, вона часто годинами видивлялась, чи не їхатиме хтось дорогою вгору або вниз. Але тоді тут іще не було автомашин,, лише зрідка проїздила підвода; здебільшого то були цигани або євреї, що їхали на польський бік. Через багато років, коли її давно вже не було там, проклали залізницю, що вела через міст біля Сарні й пролягала тією долиною, в яку вона колись дивилася згори, з пасовища. Пані Зузан давно вже не була нагорі, майже десять років, і вона прислухалась до автомашин, поки могла їх чути,— а вона чула їх іще й тоді, коли вони були вже за гребенем і їхали горішнім шляхом; можливо, діти її небожа, як і вона колись, дивляться тепер згори в долину, але бачать уже не підводи, а німецькі військові машини. Але машини проїздили рідко. Вантажна — регулярно, що два місяці, а крім неї — дуже зрідка, хіба котра з солдатами, і воші зупинялись у неї та пили пиво, перше ніж рушити в гори, а ввечері верталася з іншими солдатами, що теж зупинялись у неї й пили пиво, перше ніж рушити вниз, на рівнину. Але там, нагорі, було небагато солдатів, і вантажна машина проїздила всього тричі, бо через півроку після того, як війна прокотилася повз них у гори, підірвали міст через річку недалеко за їхньою оселею. Це сталося вночі, і вона ніколи не забуде вибуху, свого власного крику, і голосів сусідів на тім боці, й репету своєї дочки Марії, якій тоді було вже двадцять вісім і яка робилась дедалі чудніша. Шибки у вікнах повилітали, корови в корівнику ревли, а собака гавкав цілу ніч; коли настав ранок, усі побачили, що моста нема, тільки стоять бетонні опори, а настил, хідник і поруччя акуратненько зірвало, й іржаве залізяччя лежить на дні, подекуди вистромляючись із води. Ще вранці приїхав офіцер із п'ятьма солдатами, обшукали всю Берчабу — спочатку її дім, усі кімнати, господарські будівлі, навіть ліжко її дочки Марії, що відтоді, як стався вночі вибух, лежала в своїй кімнаті й скиглила. У Теманів через вулицю теж усе обшукали — кожну кімнату, кожну паку сіна й соломи в клуні, та й у оселі Брахі, хоч там уже три роки ніхто не жив і будинок помалу занепадав. Брахі всі виїхали до Пресбурга, працювали там, і досі не знайшлось охочого купити будинок і поле.
Німці страшенно лютували, але не знайшли нічого і нікого, тому взяли у неї в повітці човна й попливли через річку до Ценкошіка, маленького села, що лежало там, де шлях починав спинатись угору; зі слухового віконця в її домі видно було ген за лісом дзвіницю в тому селі. Але й у Ценкошіку не знайшли нічого й нікого, та й у Тесаржі,— звичайно, вони навряд чи знали, що відтоді, як підірвано міст, десь пропали обидва Сворчікові сини.
їй це здавалося дурницею — підривати міст; адже по ньому тільки десь так раз на два місяці переїздив німецький ваговіз та ще дуже зрідка машина з солдатами, і міст служив лише селянам, що мали на тім боці луки чи ліс. Для німців нічого не варто було раз на два місяці згаяти півгодини на об'їзд через Сарні, всього за півкілометра, де річку перетинав залізничний міст.