— Звір,— сказав Плорін,— звір, а не двигун.
Гудіння мотора наповнило всю кабіну, неначе позатикало їм вуха, та, проїхавши трохи, вони знов почули глухе мурмотіння у фургоні.
— Заспівай щось,— сказав Плорін до Шредера. Шредер заспівав. Він співав голосно, не дуже гарно, трохи
фальшивлячи, але з досить щирим почуттям — особливо най-сентиментальніші слова, і часом можна було подумати, що він заплаче так розчулено співав Шредер,— але він не плакав. Найдужче подобалась йому, видно, "Марія на луж ку..." певне, його улюблена пісня. Мало не годину співав він дуже голосно, потім вони помінялися місцями, і співати почав Плорін.
— Добре, що наш старий нас не чує,— сміючися, сказав він. Шредер теж засміявся, і Плорін заспівав знову. Він співав майже ті самі пісні, що й Шредер, але йому, очевидно, найдужче подобались "Сірі колони"—він повторював цю пісню знов і знов, то протягло, то швидко, а найкращі місця, в яких найвиразніше виливалися безрадісність і велич геройського життя, він співав особливо протягло, з притиском, а часом повторював по кілька разів. Шредер, що сидів тепер за кермом, невідривно дивився на дорогу, гнав машину на найбільшій швидкості й тихо підсвистував. З фургона їм уже не було чути нічого.
У кабіні помалу ставало холодно, вони повкривали ноги ковдрами й час від часу сьорбали з баклажок каву Співати перестали, але в фургоні вже й так було тихо— І взагалі стояла тиша: надворі все спало, дорога була порожня й мокра, тут, видно, пройшов дощ, і села, через які вони їхали, неначе вимерли. У темряві на мить зблискували окремі бу динки, подекуди церква на головній вулиці села — вони на мить виринали з темряви й лишались позаду.
Вранці перед четвертою вони зупинилися ще раз Обидва вже потомились, обличчя були сірі, змарнілі, брудні, вони майже не розмовляли, і та година, яку їм іще треба було їхати, здавалась нескінченною. Вони зупинились на хвилинку, попротирали обличчя горілкою нехотя з'їли свої бутерб роди й допили каву. Доїли залишки тонізуючого шоколаду з пласких бляшанок і закурили по сигареті. Трохи підбадьорившись, поїхали далі, і Шредер, що знову сів за кермо, тихо
насвистував собі під ніс, а Плорін, угорнувшись у ковдру, спав. Усередині зеленого фургона було вже зовсім тихо.
Почався тихий дощ, уже світало, коли вони звернули зі шляху, вузькими вуличками якогось села виїхали в поле, а далі повільно поїхали лісом. Туман піднявся вище, і коли машина виїхала з лісу, перед нею відкрився луг, на якому стояли бараки, тоді знов невеличкий лісок, знову луг, і машина, гучно сигналячи, зупинилась перед великою брамою з брусів та колючого дроту. Поряд із брамою була чорно-біло-червона вартівня й велика сторожова башта, на якій стояв солдат у касці й з автоматом. Вартовий відчинив браму, усміхаючись, зазирнув до кабіни, й зелений фургон повільно в'їхав у загорожу.
Водій штовхнув сусіда, сказав: "Приїхали",— і вони в ід чи нили дверцята й вийшли зі своїми речами з кабіни.
В лісі щебетали пташки, на сході вставало сонце й освітлювало зелені дерева. Над усім висіла прозора імла.
Шредер і Плорін утомлено рушили до барака, що стояв позад сторожової башти. Піднявшись кількома сходинками до дверей, вони побачили на центральному проїзді табору цілу колону машин, готових до від'їзду. В таборі було тихо, ніщо не рухалось, тільки з коминів крематорію валив густий дим.
В бараці за столом сидів обер-шарфюрер і спав. Обидва прибулі втомлено вичавили усмішки, коли він схопився, і сказали: "Ми прибули".
Обер-шарфюрер підвівся, потягся, позіхнув і сказав:
— Гаразд.
Сонно закурив сигарету, пригладив чуба, надів кашкета, поправив ремінь, глянув на себе в дзеркало й протер закислі очі.
— Скільки привезли? — спитав він.
— Шістдесят сім,— відповів Шредер і кинув на стіл жмут паперів.
— Останні?
— Так, останні,— сказав Шредер.— Що нового?
— Драпаємо — сьогодні ввечері.
— Точно?
— Так — тут уже пахне смаленим.
— Куди?
— Курс на велику Німеччину, провінція Остмарк.— Обер-шарфюрер зареготав.— Ідіть спати,— додав він,— бо ніч буде знов нелегка: вирушаємо ввечері рівно о сьомій.
— А табір? спитав Плорін.
'11 л
Шар фюрер скинув кашкета, старанно зачесався і поправив правою рукою чуба. Він був вродливий хлопець, стрункий, темноволосий. Потім зітхнув:
— Табір...— промовив.— Табору вже нема... до вечора не буде. Ні душі.
— Ні душі? — перепитав Плорін; він сів і неквапно витер рукавом вкритий росою автомат.
— Ні душі,— підтвердив обер-шарфюрер, ледь усміхнувся й знизав плечима: — Я вам кажу — ні душі. Чи вам цього не досить?
— Вивезли ? — спитав Шредер, що вже стояв біля дверей.
— Хай вам чорт,— лайнувся шарфюрер,— дайте мені нарешті спокій, я сказав сні душі", а не "вивезено". Тільки хор лишився,— оскірився він.— Адже наш старий схибнувся на своєму хорі. Глядіть, щоб він його знов із собою не потягнув...
— Ах так,— в один голос промовили обидва солдати,— ах так...
А Шредер іще додав:
— Старий справді схибнувся на своїх співунах.— І всі троє засміялися.
— Ну, то ми підемо,— сказав Плорін.— Тарадайка хай стоїть, я більш не можу.
— Хай стоїть,— погодився обер-шарфюрер.— Віллі віджене її.
— Ну, то ми підемо...— і обидва водії вийшли.
Обер-шарфюрер кивнув головою, підійшов до вікна й глянув на зелений меблевий фургон, що стояв на табірному проїзді — коло передньої машини готової до від'їзду автоколони. В таборі було зовсім тихо. Зелений фургон відчинили тільки через годину, коли до табору прийшов обер-штурмфю-рер Фільскайт. Фільскайт був чорнявий, середнього зросту чоловік, його бліде інтелігентне обличчя випромінювало цнотливість. Він був суворий, пильнував порядку й не терпів ніяких порушень правил. Він керувався тільки офіційними приписами. Він кивнув головою, коли вартовий відсалютував йому, кинув погляд на зелений фургон і ввійшов до вартівні. Обер-шарфюрер відсалютував йому й склав рапорт.
— Скільки їх? — спитав Фільскайт.
— Шістдесят сім, пане обер-штурмфюрер.
— Чудово,— сказав Фільскайт.— За годину чекаю їх на співи.— Він недбало кивнув головою, вийшов з вартівні й пішов через табірний плац. Табір мав 4юрму чотирикутника — чотири на чотири бараки з невеликою вільною площиною з південного боку, там, де була брама. На всіх чотирьох кутах стояли сторожові башти. Посередині — кухонні бараки, вбиральні, в одному куті табору, під південно-східною баштою — лазня, поряд неї — крематорій. В таборі стояла цілковита тиша, тільки один з вартових — на північно-східній башті — щось тихо мугикав собі під ніс.