Просто, не попереджаючи мандрівника, ні нехворощами очеретів, ні понадбережними вербами, з яру вискочив Збруч і отак, як стій, упав у Дністер.
Збруч. Вузенька, мілка річка Збруч...
Грохіт понад Збручем
Ген-ген грохотить,—
На Дніпро, Вкраїну
Нехай долетить...
Це з колишньої дореволюційної пісні... Тихо тепер на Збручі. Вісім-десять кроків по коліна водою — і польський берег Збруча. Уярмлена Галичина. Український П'ємонт! Тепер приборкані, загнуздані креси...
Нечутно біжить до Дністра Збруч, похапцем лине між двох кордонів його нікудишня квола бистрина — тягне його чисту прозору воду в широкий Дністер. Як тихо на Збручі! Ганебно тихо... Не тиші — громів би на Збручі! Не прозорої мізерної бистрини, а потужних би каламутних хвиль на прокляту ріку!
Але тихо на Збручі.
На тому боці — червоний стовп з білим орлом,— то Польща, на цьому — сірий, незграбний чурак з бляшаним гербом і літери УССР,— це Радянська Україна. Як тихо, навдивовижу тихо на Збручі...
— Пойдем вверх, вон там взорванные мосты. Может статься — часового ихнего увидим...
Що таке? Ах, це червоноармієць, що супроводить мене. Добре, добре, ходім нагору! Де ж вартовий?
— Они-то, правда, не охотники макушку на солнце греть, больше — насчот холодка. Ну, авось который, может быть...
Ми видряпались нагору. В долині побіг на північ Збруч краяти далі українську землю. Ех, Збруч, Збруч!
Обірвались у минуле два шляхи — шосе й вузькоколійка, тільки бики самотньо звелись кам'яними шпилями над Збручем. Біжить шосе галицькою землею, мчить селом, поринає за обрій. Туди — де Станіславів, Рогатин, Львів, Перемишль...
Сядьмо — тут спочити. За шосе — одразу городи. Капуста, огірки, кукурудза. Біля огірків порається якась бабуся. Видати її чорну запаску і, як живий, рухається вишиваний рукав. Далі за кукурудзою молодиця чи дівчина. Галичанки.
— Ади, Ольго! Ондо... І здалеку обзивається:
— Ая! То ще виділа десь учера...
Шматки слів, галицьких слів, наївний привіт з-за Збруча. Зібрати б їх докупи, скласти речення, але вітер розкидає їх над водою, і слова тонуть у Збручі.
Поруч мене сидить флегматичний червоноармієць і байдуже колупає каменем землю. Знічев'я він подивився на польський бік і стрепенувся.
— Вон-вон! Автомобіль.
Шляхом просто на нас мчить справді автомобіль. Він так швидко летить, що, здається, ладен перескочити з розгону Збруч. Але ось він затамував біг, фиркнув на останнє і там, де починався колись міст, спинився, і боязко позадкував від прірви. З автомобіля вийшли дві панни. Чорна шовкова сукня гарно облягає передній торс, біле випещене обличчя її дивиться напружено на схід. Панни зійшли до самого берега. Вони так близько, що мені здається — я чую, як шарудить у другої панни її дорожній плащ. Хто вони? Спитати б їх, але говорити через кордон суворо заборонено.
— Из буржуев ихних, офицерские, видать,— компе-. тентно зауважує червоноармієць, але це не розв'язує мого запитання. Панни пройшли трохи берегом і спинились насупроти нас. Вони зацікавлено дивляться на мене й перешіптуються. Навіщо їм шепотіти, адже однаково я не маю права відповісти на їхні зауваження жодним словом: кордон!..
Проте, нема сумніву: для них — я найзапекліший більшовик, якась урядова офіційна особа з Харкова чи Москви, і панни сторожко і серйозно вивчають мою зовнішність.
— Идем на пост, што ли,— набридла червоноармійцеві ця пантоміма. На чаті — будинок колишньої митниці — нас зустрічають перше гавканням кудлаті Бровки та Шарики, а потім я обдивляюсь касарню. Охайність і лад між двома шерегами ліжок, а потім у їдальні, в Ленінському кутку, де із стін споглядають Ленін, Дзержинський і Балицький, вражають мене невійськового. Справді — як у них чисто, просто педантично чисто!
Мені показують спостерігальний пункт. Відціля добре видно румунський берег і недалеке галицьке село.
— Это село Окопы. Вон видать церковь, а около нее большой дом, это помещик там живет; ему и земля принадлежит та, что направо, за селом...— пояснює мені червоноармієць.
Поміщицький дім, земля, що належить поміщиюові...— як дивно чути це! Немов із старої казки про замки, відьом, лицарів і домовиків. Тут — Дзержинський і Балицький, а там — поміщик і церква! Не вкладається в уяві.
Я вдивляюсь у недалекі стріхи Окопів. Колись,, за турецької окупації Поділля, в Окопах отаборились поляки, щоб звідси наскакувати на торговельні валки й дрібні турецькі загони.
Там, за Дністром — Хотин. Волоська земля, турецька зверхність. Гей-гей, куди подалась за Дністер, за Дунай, за Балкани Туреччина. Тепер — тут когут піє на три держави — на Румунію, Польщу й УСРР... Дарма! Одійшла до Босфору, до Царгороду Туреччина, одійдуть колись до своїх етнографічних меж Польща й Румунія. Одійдуть! А тим часом — тихо на Збручі. Як занадто тихо на Збручі!..
Я з червоноармійцем зійшли до стику. Вбігає в Дністер Збруч, тане в Дністрі. На ріжку з того боку — роблять лампач. Два селянські парубки в довгих галицьких сорочках вталовують ногами болото. Скуйовджені чуби позвисали їм на чола, й піт струменить обличчями. Здається, без усякої мети, без жодної охоти вони бездушно тупса-ють на одному місці, і нема кінця-краю їх сизіфовій роботі. Край ями стоїть у підтяжках полячок, підкидає парубкам лопатою різану солому. Чим не символіка? Чи довго Ще вталовуватимуть болото на одному місці парубки в довгих, мов гамувальних, галицьких сорочках!.. Тихо на Збручі.
— Скупайтесь, што ли,— пропонує мені червоноармієць: — до середины река наша, а там дальше — польская, не идите туда...
Я швидко роздягнувся і — в воду. Чотири кроки по коліна в воді — це ще "наш" Збруч. Про мене! Мий мене, Збруче, проклята ріка! Я лягаю на дно й свіжа течія пестить мені плечі, груди, стегна. Яка, холодна, приємна вода! Ти, Збруче, бачу — не скоро ще ^сохнеш... Ступити б ще п'ять кроків праворуч, але однаково — і коло польського берега ти, Збруче, такий же німий, мілкий і'сумирний.
Хвиль би тобі, Збруче! Глибини! Бескидів!.. Я одягаюся. На тому боці все ще вталовують болото парубки і порається з лопатою полячЬк.
— Прощай, Збруче!
За півкілометра до комендатури до нас долітає знайомий уже крик: