— Ні. Ти приїхав саме для цього чи через т0, що... що нарешті вибрався зі свого підвалу?
— Я приїхав, щоб побачити вас і поговорити з вами. Ми ж про це домовлялися ще до того, як... Ти ж бо сама знаєш. Але Штабскі з Дольмером дуже просили мене скористатися з нагоди... Ти просто не уявляєш собі... Це божевілля, Тольме! Навіть якщо адміністрація кладовища триматиме язика на припоні і гробарі теж... Сто поліцейських язика на припоні не втримають!..
— Ти мене не так зрозумів. Я не маю наміру ані робити з цього таємницю, ані зумисне це розголошувати. Я просто піду собі на похорон. Я хочу, щоб хлопець повернувся в землю, з якої він вийшов. З якої, зрештою, вийшов і я. Оце й усе. Ніяких особливих намірів. Ні того, ні того. Я знаю, Корчеде написав листа, щоб я його прочитав і, може, скористався ним. Я шаную пам'ять про нього і його волю, хоч до Горнаукена й не поїду. Хоч би там що, а ми знали Генріха, ще коли він був хлопчиком, а потім і юнаком... Ні, ти не переконаєш мене. А тебе, Кете?
— Ні. Якби можна було, я б сказала так: мене тим більше. Я пішла б на похорон і без тебе. Але краще з тобою.
— Люди тебе не зрозуміють. Аж ніяк. Хотітимуть вони цього чи ні. Через три дні після обрання... А якби ти все ж таки дістав того листа, це тебе переконало б?
— Може, він у тебе в кишені?
— Не будь таким злюкою! Ні, листа в мене немає, я його й не бачив. Я тільки намагаюся знайти раду. Ти — в Горнау-кен, Кете — в Гетціграт... Задля вас, повірте, тільки задля вас. Пишні похорони мені не потрібні, так само, як і вам.
— Пізно вже, Бляйбле, надто пізно. Лист однаково належить мені, і навіть якщо я його одержу... Я вже все вирішив...
— Але ж прийти на похорон у Горнаукені — це твій обов'язок...
— Я до своїх обов'язків ставлюся недбало і тому ризикую, як ти сказав, своєю головою... Облишмо це, Бляйбле, давай разом повечеряємо, вип'ємо. Відсвяткуємо наш з тобою вихід із підвалу. Я знаю, мене оголосять ні на що не спроможним старцем. Ну й нехай. Я сам допоможу вам спровадити мене на пенсію. Пустіть уже нарешті в це крісло Амплангера! Я радий, що ти приїхав, побудь іще трохи. Може, в щось пограємо? Я б не проти...
— Ні, дякую, мені пора йти. Треба ще побалакати з Гіль-дою. Я маю до неї прохання. Кете, ти не замовиш їй про мене добре словечко?
— Я могла б замовити, але не замовлю. Тобі це не допоможе, а Гільді тільки завдасть болю. Кінець кінцем ти повинен зрозуміти: вона має вирішувати це сама. І ти теж сам. Потім, коли ви дійдете згоди,— замовлю, а поки що ні. Ти до нас іще приїдеш? Я маю на увазі, після похорону.
— Як ти можеш у цьому сумніватись?! Невже ти справді сумніваєшся ?
— Тепер уже ні. Не сумніваюсь. Тільки не треба нас більше переконувати.
— Мені дуже хотілося...
На прощання вона поцілувала Бляйбля, і вони обоє провели його сходами вниз у двір. Там він сів у машину й помахав їм іще раз. Вона аж здивувалася, коли Тольм спритно рушив сходами нагору — майже не беручись за поручні.
— А тепер дзвони своєу єпископові,— сказала вона й, коли Тольм запитливо звів на неї очі, пояснила: — 3 приводу пасторського будинку в Губрайхені. Ми не можемо зоставатися тут.
16
Через годину після того, як вони почули по радіо повідомлення про смерть Бева, почалася навала; пости були посилені, з'явилися журналісти. Попід муром тепер походжали вартові — по три з кожного боку,— і він, Рольф, одразу покликав дітей із саду, де вони збирали горіхи та яблука, до хати. Охорона пильнувала, звичайно, за хлопчиком; вона сподівалася, що вигулькне Вероніка, й чекада. Чого вона чекала? Незадовго перед цим приїхала ота Ерна Бройєр зі своїм коханцем. Він, Рольф, упізнав її одразу, бо вона дуже схожа на свою матір та брата,— розгублена жінка, що все скаржиться на шум, і гам, і тарарам у місті; потім вона зачинилася з Сабіною та своїм приятелем у спальні, звідки ще довго долинало шепотіння та зітхання. Він порадив їй перечекати — у крайньому разі, в пасторському будинку — й не виходити на вулицю, а то її з приятелем одразу сфотографують, пригадають її власну історію, і вона виявиться вплутаною в таку халепу, до якої не має відношення і з якої вже ніколи не виплутається. Після кількох марних спроб Рольф нарешті додзвонився до Роїклер а, і той дозволив йому "в разі потреби розмістити в пасторському будинку кількох гостей. А краще я вийду й зустріну їх сам... Атож, Ерну Гермес я, певна річ, знаю, нехай поживе в мене, навіть зі своїм приятелем. Я прийду. Не хвилюйтеся. Вам краще посидіти всім удома. Ні, Анна побуде тут".
Катаріна запропонувала подзвонити Гермесам і попросити, щоб молоко приніс котрийсь із хлопців. Але він, Рольф, цю пропозицію відхилив і сказав, що піде сам, навіть коли вони "зафотографують його до смерті". Він піде вже заради того, щоб почути, що кажуть у селі люди, а може, як трапиться нагода, то й,показати отим язика чи посваритися кулаком і крикнути: "Соціалізм переможе!" З чотирилітровим бідончиком у руці.
Повідомлення про смерть Бева хлопчик спершу не зрозумів, а тоді поставив дивне запитання:
— Сам?
І коли він, Рольф, кивнув головою, хлопчик гірко заридав, а тоді почав розпитувати про матір і вигукнув:
— Рольфе, Рольфе, ти ж мій тато!
— Так, я твій тато. Ти будеш зі мною, а я — з тобою. Вероніка жива. Скоро ти з нею поговориш... А Бев сам хотів того, що сталося. Повір мені, він цього хотів. Тепер можеш піти з паном Шублером у сарай і нарубати дров, бо нам доведеться цілу ніч топити грубу.
Знов і знов телефонні розмови... З батьком, матір'ю, Гербертом... Він їх заспокоював і просив не виходити з дому.
— Ні, Герберте, прошу тебе, не треба. А то ще попадеш під обстріл 4юторепортерських бліців!
Заспокоїтись? Легко так казати, особливо, коли на додачу до всього подзвонив ще й Фішер і натрапив на Катаріну. І він, Рольф, почув, як Катаріна тихенько промовила:
— Так, Ервіне, вона тут. Зараз я тобі її покличу.
І з виразу її обличчя він зрозумів, що Фішер бовкнув якусь дурницю.
— У такому разі, пане Фішере, якщо ви не дуже любите розмовляти з комуністами на "ти" і ще менше любите, щоб комуністи вас називали на "ти", то я, пане Фішере, зараз вам її покличу...