— Так, ви розчули правильно: щоб не завдавати їй болю. Річ у тім, що вони її люблять — він і Вероніка, колишня моя дружина. Я, звісно, не можу давати вам поради, як не можу й гарантувати, що мої поради й передбачення виявляться слушними... Я просто намагаюся збагнути мотиви... Оце й усе. Крім того, я майже певен, що вам немає рації наглядати за моїми друзями.
— А за вами?
— Якщо дивитися на речі реально... Оскільки в нас є телефон і ми маємо змогу дзвонити... то треба наглядати й далі, принаймні за мною. Але не за Катаріною, моєю дружиною. Вона нізащо туди не поїде. Нізащо.
— А ви?
— Очевидно, скоріше всього, майже напевно — нізащо. Але зважте: я сказав "майже напевно". Залишається, мабуть, якась можливість... Невелика, зовсім-зовсім незначна можливість, яка й стримує мене від того, щоб давати за себе поруку.
Гольцпуке зітхнув і промовив:
— Шкода, що вас не пощастить зманити на службу в поліцію! — Він засміявся.— Та вас, мабуть, і не візьмуть. А може, все ж таки?..
— Якщо оце ваше "все ж таки" стосується того, чи пощастить мене зманити, то відповідь буде "ні". А чи візьмуть мене, то не мені судити. Мабуть, таки ні. Поліція охороняє багато чого такого, що варто охороняти. Але ж вона охороняє і змія, якого я намагався вам змалювати. Наглядайте за мною, мені так краще, але, якщо можна, пожалійте мою дружину.
— Ми змушені наглядати за вашою дружиною чи, скоріше, охороняти її, адже з нею — і ви це, гадаю, розумієте — хтось може вступити в контакт. І синочка вашого змушені охороняти. Цікаво, що ви кажете "гроші", а не "капіталізм".
— Чого ж, я кажу капіталізм, то вони... вони завжди кажуть "гроші".
— А ваша перша дружина?
— Вона соціалістка. їй, мабуть, краще було б облишити це діло сьогодні, а не завтра. Одначе в неї є одна жахлива риса — та сама, що й у моєї сестри: вона вірна.
— Вірна до самої смерті?
— Може, й так.
— До смерті інших?
Він не знав, що на це відповісти, й збентежено сказав:
— У неї дитина, і загроза висітиме над нею ціле життя.
— І ще одне: вам конче треба було називати Гольгером і другого свого сина?
— Це гарне, шляхетне, давнє нордійське ім'я. Першого мого сина звати Гольгер Тольм, другого — Гольгер Шретер. Хіба це протизаконно — називати двох синів Гольгерами?
— Ні. Тільки ваше посилання на походження цього справді гарного ім'я, як на мене... ну, не зовсім гідне нашої розмови. Ні, називати двох синів Гольгерами не протизаконно, якщо в них різні прізвища. Мені з вами розмовляти цікаво, ви помалу відкриваєте мені очі на цю кляту справу, що її, як я знаю, ви проклинаєте й самі. Хотілося б тільки знати... Я не ловитиму вас на слові... Чи дасте ви поруку й за своїх приятелів, за їхніх дружин, подруг? Я маю на увазі тих, до яких ходите ви і які часом приходять до вас.
— Я даю поруку за те, що жодне з ваших теоретичних висловлювань, жодна з ваших практичних дій ні на йоту не наближає вас до тих, кого ви шукаєте і переслідуєте. Я даю поруку за те, що жоден із них, навіть у душі, ніколи не назвав поліцейського "лягавим". Кажете, дати поруку? А за кого ви самі дали б цілковиту поруку? Чи дали б ви її за будь-кого зі своїх підлеглих? Поруку в тому, що він не втратить глузд, що в нього не сплохують нерви. Що, зрештою, можна було б зрозуміти. До того ж не забувайте: мої друзі, їхні дружини й подруги, так само, як і я та моя дружина,— всі ми залюбки працювали б. Учителями, слюсарями. Сам я непогано розуміюся в банківському ділі, справді непогано. А наша подруга Клара — одна з найкращих учительок, яких я тільки знаю...
— Я не представник ні управління з питань охорони конституції, ні міністерства у справах культів...
— Я знаю. І ви знаєте, що я ніяких закидів вам не роблю. Але подумайте тільки, що буде з людьми, які не мають права працювати за фахом. Не вирощуватимемо ж ми повік помідори !
— Може, ви маєте прохання, яке я міг би для вас виконати ?
— Мій син, Гольгер-старший... Ви про нього щось знаєте?
— Я знаю про нього тільки те, що колишня ваша дружина іноді розповідає по телефону вашій сестрі...
— А якби ви знали більше?
— Я не маю права й не став би вам нічого розказувати. І ви самі знаєте, я й права не маю, і не стану розказувати... Заради вашого сина й заради вас самого, а не лише через такі завбачливі поліційні приписи. Ми покладаємо надію на телефон — як і ви. Дозвольте поставити вам іще одне запитання — абстрактне, теоретичне, а може, й логічне: яким транспортом ви — як один із "тих", а також людина, котра трохи знайома з логістикою,— яким би транспортом ви скористалися, коли б надумали дістатися сюди, до наших країв?
— Про літак, автомашину, поїзд не може бути, як на мене, й мови. Залишається тільки один транспорт, і він здається мені найзручнішим, може, навіть найлогічнішим: велосипед.
— Велосипедом швидко не поїдеш. А чом би не мотоцикл?
— Це досить клопітно. Кажете, швидко не поїдеш? Це не грає ролі. Все залежить від того, як сплануєш і підготуєш справу — одне слово, коли виберешся в дорогу. Ви, може, подумаєте: тоді чого б уже зразу не пішки? Я міркую собі так: пішки — це впадає в очі; від того, хто йде пішки, люди завжди сподіваються, що він спинятиме попутні машини, а це небезпечно, тоді як їхати на велосипеді — просто шик. До того ж на велосипеді ні від кого не залежиш. Одне слово, я ставлю ставку на велосипед. І дозвольте мені висловити ще одне міркування. Обчислювати Беверло вчився як банківський службовець, а балістику вивчав у бундесвері — він служив в артилерії.
— Ви, до речі, теж.
_ Так, ми з ним були разом. І в бундесвері також.
Відмовився тільки Герберт, мій брат.
Іноді він наїздить і до Цельгерів, щоб допомогти в саду Веронічиній матері. Поле бур'ян, підстригає живопліт, рве яблука, груші, сливи, смородину й ожину, копає картоплю, і коли вони пораються вдвох десь у глибині саду чи, скажімо, палять картоплиння, вона підступає до нього близенько й шепоче: "Ти про неї щось чув?" І він розповідає їй, що чув від матері, Сабіни чи Герберта,— про Марію царицю небесну й таке інше. І про те, що Гольгер нівроку... Пані Цельгер, яку він усе ще називає мамою, постаріла, зробилася мовчазна, дуже нерішуча й не на літа ляклива. Років їй, мабуть, п'ятдесят п'ять, не більше, і з дітей у неї тільки одна Вероніка. Кілька разів її обдурили репортери з газет і телебачення, і вона заходилася розповідати їм про те, які злочини чинять банки, яка легкодуха церква... Відтоді жінка майже нікого в дім не пускає. А Цельгер лікарську практику покинув — колись вони побили камінцями емальовану табличку з його ім'ям, і чіпляти нову він не зважився. Як-не-як, а він був тут, у Гетціграті, понад тридцять років лікарем, і вони повинні були знати його, а не розбивати таблички й не мазюкати на стінах казна-що.