Дбайлива облога

Страница 5 из 94

Генрих Белль

14*

14 419

й діставав там, певне, щось краще, ніж какао! — батько (на щастя, вдома його найчастіше не було — він шукав на велосипеді й з рюкзаком на плечах дешевої земельки, бо мав хворобливий потяг до власності, своєї пайки на цьому світі, хай це навіть були заболочені, порослі очеретом луки зубожілих селян)... Батько хотів мати землю і ні з ким не церемонився; то був суворий, ненависний учитель, до того ж — вегетаріанець; він їздив із рюкзаком на велосипеді по селах, вишукував земельку, наживав земельку, призбирував морги й метри, збив кілька гектарів негодящих грунтів, копався в своїх паперах, складав витяги з поземельної книги й земельні листи, все засвідчене в нотаріуса... Сухоти, смерть. (Але ті кілька гектарів навколо Іфенгофена, Блюкгофена та Гетціг-рата після війни все ж таки трохи полегшили матері життя: земельну власність вона міняла на харчі — морг за моргом на молоко, масло й картоплю. Пізніше, коли там почали все копати й перекопувати, селяни вже продавали ту землю в сто разів дорожче. А діти в селі радо перехрестилися, коли батько помер, так само й Анна Пютц та Берта Кельц, а ще радніше — хлопці, які й досі, вже постававши дідами, розповідають своїм онукам про отого бузувіра вчителя Тольма — люди навіть не знали, чи він "бодай католик", "справжній" католик; бо до церкви батько, мабуть, таки ходив і про порядок Дбав, але щоб він сповідався чи причащався, ніколи ніхто не бачив і не тільки в своєму селі, а й у сусідніх селах, де він часом бував у неділю і спокушав селян своїм велосипедом, рюкзаком та сякою-такою готівкою в кишені, пропонував уранці за кухлем пива завдаток, посміювався, коли після обідні били при свідках по руках, підтверджуючи попередні угоди, бо сам же нічого, нічого не пив, хіба іноді склянку води чи кухоль молока, отой довготелесий, кістлявий, худющий чоловік, що не знав ні радощів, ні друзів. Зате в матері були, певно, свої радощі — діти, город, кухня, церква; активістка Спілки матерів, ревна прочанка, вона завжди була врівноважена, і їй навіть щастило — рідко, ох рідко — викликати на батьковому обличчі усмішку, коли вона нагадувала йому про молоді літа в Блюкгофені, про своїх батька й матір і про його, що сиділи тоді на бурому вугіллі.

Все ж таки треба було б якось поїхати на могилки, подивитись на отой справжній квітник, що його там розвела Кете, на мармуровий надгробок з хрестом і трояндами, незгасну свічку в мідному світильничку... Зайшов би він, либонь, до церкви, та й до Кольшредера, хоч як гірко не хочеться цього робити; з Колыпредером принаймні можна було б побалакати про архітектуру, живопис, та й про музику; зайшов би, може й до колишньої садиби Комерців, де тепер живуть Шретери, Катарінині батько й мати,—нинішні Рольфов і, так би мовити, тесть і теща. Хоч і досі ще, через п'ятдесят років, його бентеясить одна думка: адже траплялося, що він робив тоді з Петером Комерцом та Конрадом Бергеном те, що називав "сам із кимось". Коли він одного разу поцікавився в тих двох, що мав на увазі старий Нуперц, питаючи його про якесь "обмацування", хлопці відкрили йому таємницю. І все ж він з нетерпінням чекав снів і досить рано, ще як їздив до міста в школу, спізнав Герлінду. Він тоді помагав їй у математиці, тут, у замку; вона була графиня, і він не важився погладити їй ноги чи мацнути її за груди, але в очі зазирав глибоко-глибоко і їй, а вона — йому, і одного дня Герлінда сама не стала "тягти сірка за хвіст", а по-панібратському, як вона взагалі розмовляла, сказала: "Згляньмося одне над одним",— і додала: "Тільки без комплексів, любий Фрі ник у,— ти в мене не перший і, мабуть, не останній, а я знаю, що буду в тебе перша..." І дівчина, яку люди називали "нахабною, розбещеною шльондрою", зробилась податливою і враз принишкла, затамувала дух; а оту шалену втіху на її обличчі, оте щастя, яке так і хочеться назвати раюванням, він не забув, не забував ніколи, як і її усмішку, коли вона побачила його втіху. З почуттям тріумфу, а не каяття пішов він іще раз до сповіді, щоб позбутись отого "з кимось" і щоб остаточно розпрощатися зі сповідями, а може, і з церквою, яка намагалася присилувати його щотижня покаянно сушити собі голову тим, що він знов робитиме через годину без каяття. Довіку не забути йому отого роздратованого, більш ніж нетактовного вигуку Нуперца, отого вульгарного запитання, що його пастор видихнув лютим, здушеним голосом: "З ким же?!" Це запитання вже не мало нічого спільного з таємницею сповіді, а крім того, священик і сам усе знав, знало мало не ціле село, всі ж вони знали, що це спливе на поверхню, і воно таки спливло. Сталося те, що стається завжди й неминуче мало статися: Герлінду спровадили до інтернату з суворим наглядом, а йому, на превеликий подив усіх, не заборонили приходити до замку. Подейкували навіть, нібито стара графиня не тільки передбачала таке, а й хотіла цього: те, що вона його любила, всіляко йому сприяла, було аж надто очевидно, і тепер він допомагав уже 1 ерлшдиному братові Гольгеру, й так само в математиці. Це оуло вигідно, бо він міг іноді й матері щось дати, й собі щось купити. До того ж існували, як-не-як, велосипеди, а тримати

всі двері замкненими не могли навіть кельнські черниці. Герлінда наполягла на "освяченому й гарантованому церквою праві" вибрати собі замість надто обізнаного домашнього священика іншого духівника. Існували, зрештою, не тільки велосипеди, а й парки, будинки батьків у Герліндиних подруг... А особливо один — той, що неподалік від Південного вокзалу, на Мозельштрасе, де вони відчиняли вікно й слухали, як гуркочуть поїзди, і Герлінда щоразу сміялася, коли він зазирав їй в очі; він знав, знала й вона: він знаходив там зовсім не те, що шукав у Бертиних і Анниних очах. І все ж він любив дивитися Герлінді в очі: у них було прощання зі сповідальнею і молочним супом.

Він міг би навіть тріумфувати, коли часом сидів у церкві й споглядав оту незмінно неоготичну сповідальню; це був би тріумф із приводу того, що вони, нащадки Нуперца, самі попалися — коли й не всі, то принаймні багато з них — у сексуальну пастку, яку століттями наставляли іншим. Де ж вони висповідуються про оте "з кимось" чи й про оте "сам", де ж, як і яку дістають покуту? Що коїться в їхніх доглянутих багатокімнатних помешканнях, в отих модно й розкішно вмебльованих "халабудах", яким Рольф дає такі влучні й нищівні характеристики? Що коїться з їхніми дружинами, економками, далекими родичками і бозна ще з ким? І ніколи не думають вони про те, щоб колись пояснити кому-небудь, чому воно так у світі ведеться, що чоловіча снага, втіха, жага, навіть хтивість сягає розквіту тоді, коли ще не маєш ні змоги, ні права одружитися, коли на це катма грошей і тебе тягне до повій чи до "жінок легкої поведінки", якою була й Герлінда, підштовхує до отого невтішного "сам", що ніколи йому не подобалось. Де ж тепер оті "хтось", чому не трапляється жодної Герлінди, жодного щасливого випадку, жодного щастя? Чому ж вони, зрештою, не зараховують цих Герлінд до сонму святих? Знов і знов, відколи він востаннє ступив тоді після Герлінди до сповідальні, ще й тепер зринає в ньому отой, хай і досить стримуваний, тріумф, коли він запросив сам себе до Кольшредера на каву,— оте змішане почуття тріумфу, відрази й смутку, хоча знов і знов ставало очевидно, що Кольшредер живе з Гертою, своєю економкою, з усіма фізіологічними й психічними наслідками. Про це знали ж бо всі, ніхто навіть не мав сумніву, люди це не тільки відчували, а й бачили, коли Кольшредер, проходячи повз неї, торкався рукою її пофарбованих у рудий колір кіс; або коли Герта наливала йому каву; чи коли давала йому припалити, їхні руки торкались і в цьому доторку було