Дбайлива облога

Страница 49 из 94

Генрих Белль

6

Щовечора — той самий ритуал, на якому наполягає Гольгер: до Гермесів по молоко. І між сьомою та пів на восьму, в будь-яку погоду він мусить вирушати в дорогу — в лівій руці бідончик, за праву тримається Гольгер. А Катаріна тим часом готує вечерю: здебільшого суп, хліб, щось на солодке, а пізніше, як настає пора вкладати малого спати,— чай, просто біля плити. Теплими вечорами вони їдять надворі — в саду, між пасторським будинком та муром, і щоразу розкладають вогнище — на цьому теж наполягає Гольгер, запевняючи: "Вогнище вміє так гарно розповідати!.." Іноді до них виходить і пастор Роїклер, молодий і якийсь поважний, зосереджений, сповнений тривоги; він усе не може всидіти на місці, завжди натякає на якісь проблеми, однак мови про них не заводить, тільки курить сигару, всміхається, ніколи й словом не прохопиться, що це наглядання його обтяжує; а як чогось вип'є, то сидить нишком, і коли зведе очі на Катаріну чи на котрусь із дружин приятелів, то погляд у нього стає навдивовиж сумний. Часом пастор приводить з собою свою економку, вже літню жінку — видно, то його тітка,— і вона недовірливо, недовірливо й знічено поглядає на всіх, бо ж нікого тут не знає, а коли іноді приїздить батько чи мати й навколо саду стають на чати охоронці з раціями, то жінка сидить уже й геть спантеличена. Вона "вже не розуміє цього світу" і, певно, слушно міркує. Бо хто його розуміє, хто його взагалі коли-небудь розумів? І ось старий Тольм сидить і покірно бере чай та печиво з рук жінки, що навіть не стала по-справжньому його невісткою. З цією жінкою, з цими жінками можна поговорити про узори для плетіння, про те, як консервувати фрукти чи варити супи. А вони ж... А втім, хто вони? Що комуністи, то це запевне, коли не щось іще гірше, коли, "як слід гадати", взагалі не хтозна й що. І марно пробувати пояснити їй різницю між охороною та наглядом, не варто заводити з нею розмову про системний аналіз. Вона, мабуть, і так дивом дивується і при нагоді натякає людям, що "в них там усе добропристойно", маючи, певно, на увазі, що ні секс-оргій, ні сороміцьких балачок тут немає. Ця жінка заздалегідь дає йому знати, коли в селі котрийсь із господарів знов заходжується в себе вдома щось "модернізувати" — виймає старі віконні й дверні рами, міняє опалубку чи навіть зриває всередині давню дерев'яну обшивку, викидає стінні шафи і радий, як хтось той мотлох у нього забере. Тоді досить тільки повантажити все це на хуру, перевезти, порізати, поколоти, а дещо можна й по-хазяйському скласти в повітці, полагодити й продати. Принаймні дров не бракує, є на чому навіть пекти хліб, і хоч прибутку це й не дає, але й у збитки не заводить, так можна щось заощадити, особливо коли хліб постійно беруть друзі та й дехто з односельців купить свіжий буханець, а пастор іншого хліба, здається, взагалі їсти не хоче. З отої невеликої духовки, яку він зняв у Клюверів і поставив у себе в повітці, є вже й зиск. Під час тих розмов про фрукти йому пригадалося, як дуже давно — це було років десять тому, не менше, ще в Айкельгофі,— Генріх підрахував матері, що коли закручувати фрукти в банках самому, то це, хоч газети й кричать протилежне, обійдеться дешевше, ніж купляти їх консервованими; ту хвилю банок і бляшанок із фруктами та стравами, що їх досить лише розігріти, він ще тоді називав "псевдопролетаризацією" і розхвалював чесноти дрібного міщанства: припасена в підвалі картопля й овочі, закручені в банках фрукти, повидло, варення... А його поради щодо того, як купляти взуття!.. Зрештою, пекти самому хліб не тільки приємно, домашній хліб просто смачніший, а Катаріна вже подумує про те, чи не пристати на пропозиції селян і не брати в них на переробку м'ясо домашньої худоби та птиці,— завести такий собі "власний ковбасний заводик", "бо нам треба влаштовуватись тут, мабуть, надовго".

Слово "надовго" його тривожить. У нього таке враження, ніби в пасторових очах він читає, що отому "надовго" поруки нема, і тепер оці ритуали в їхньому житті вже заспокоюють його не так. Щоранку він порається в повітці, працює в саду, збирає овочі та фрукти, дає їм лад, переробляє чи готує на продаж, тоді як Катаріна йде з дітьми гуляти чи розважає їх у невеличкій залі старого пасторського будинку; час від часу він допомагає людям щось полагодити чи зібрати врожай, і йому щедро платять за це натурою. Назбирати дров, нарізати їх, поколоти... Роботи доволі. Своє бажання мати як можна більше дров він витлумачує як прагнення до безпеки, тепла і спокою, бо в мир він — і не тільки в душі — не вірить. Ні, з харчами, житлом та одежею клопоту він не має, і лише зрідка, надзвичайно рідко щось нагадає чи просто він сам згадає про те, як важко й тривожно було того першого року, коли вони сюди щойно переїхали,— коли ще були такі люди, які не тільки ставилися до них вороже й паплюжили їх, а й усіляко силкувалися вижити їх звідси. Це викликало огиду, дратувало, і тільки те, що Катаріна ніколи не пускалася в сльози, а відчайдушно намагалася "влізти в шкуру тих людей" і знаходила оті свої мудрі, проникливі аргументи, давало їм спокій і рятувало.

Оцей останній за день ритуал, вечірній похід по молоко,— у нього найстійкіший і є, як не брати до уваги випадкових підробітків, єдиним певним зв'язком із селянами. Коли він входить із Гольгером на молочну кухню до Гермесів і ставить бідончик, біля нього клопочеться здебільшого стара баба; у неї ясні очі й кошлаті брови, вона вже зігнулася аж до землі й така сама небалакуча, як і він. Кілька місяців вони обоє сприймали небалакучість одне одного як непривітність; він мовчки ставив бідончик, вона мовчки наливала півтора літра молока, він мовчки простягав заздалегідь наготовані гроші й аж удома виявляв, що в бідончику не півтора літра молока, а всі два, навіть трохи більше, бо стара щоразу давала "доливок", як його називали селяни, і за ці роки він, узявши в руку бідончик, уже навчився визначати, скільки в ньому молока, а позаяк у бідончик входило тільки два з половиною літра, то час від часу, коли вони збиралися вдома щось пекти чи варити молочний суп, просив у старої саме два з половиною літра, отож налити з лишком вона не могла, а про отой неодмінний "доливок" уже годі було й думати. Одне слово, постала потреба придбати більший бідончик, три— або чотирилітровий, бо той "лишок", а "доливок" і поготів — адже його, казала Катаріна, як-не-як, вистачало на каву — означав, певна річ, неабияку економію — саме те, що їм і треба було. До того ж Катаріна, хоч вона й не селянська дочка, виросла все-таки на сільському обійсті, у свого дядька Комерца, і просто не розуміла, чому вони мають відмовлятися від того "лишку" й "доливку". Аж пізніше він помітив в очах старої Гермесихи цікавість — насмішкувату цікавість, яку йому пояснила знову ж таки Катаріна: "Господи, та невже ж тобі не зрозуміло, що для людей ти дуже своєрідний чоловік?! Палити машини, сидіти у в'язниці—і це при батькові, якого всі вони знають і вважають своїм земляком..." А потім стара одного разу сказала щось про погоду, він їй відповів, і оті безкінечні нарікання на погоду, до яких обоє вони стали навперемінку вдаватися, почали його навіть тішити. Згодом вона показала їм із Гольге-ром автоматичний доїльний апарат, холодильники, тицьнула потай Гольгерові яблуко, розповіла йому про те, що вивчають і як учаться її внуки. Багато пізніше, вже майже через рік, Гермесиха вперше несміливо спитала про свою дочку, "пані Бройєр, вона ж бо живе в сусідстві з вашою сестрою", і він мусив признатися, що жодного разу, справді жодного разу у своєї сестри ще не був і пані Бройєр не знає, а тоді додав: "Розумієте, ми з зятем не миримось". Його й донині дивує те, що в селі не люблять пліток; часом котресь кине щось ущипливе, це правда, але пліток одне одному не переказують, ніколи. І Катаріна вміє пояснити й це: між собою вони, певно, розповідають одне про одного плітки, але комусь чужому, хто села й людей не знає,— нізащо! І хоч як дивно, але чоловіки тут балакучіші, навіть охочіші до пліток, аніж жінки,— переказують один одному чутки, шепочуться навіть про пастора, "який досить частенько, а може, й аж надто частенько навідується до Кельна", і Катаріна знов мусила йому пояснювати (вона знає про це ще з Тольмсгофена), що "навідуватись до Кельна" — це, мовляв, такий двозначний чи, може, й багатозначний вираз, і означає він тільки одне: піти на сповідь або в дім розпусти; у жінок це, звичайно ж, крамниці або сповідь, та, оскільки пастори по крамницях не ходять, а щодо нього, Роїклера, то про дім розпусти ніхто, мабуть, і не подумає (адже він іще молодий і "показний"), отож ідеться, як видно, лише про одне з двох: або жінка, або сповідь. Або те й те разом. Колись іще можна було, певно, припустити, що пастор час від часу ходить у кіно, та відтоді, як з'явилося телебачення, потреба ходити в кіно відпала.