І ось цієї весни вона стала Губертовою — ополудні, коли Блюм поралася на кухні, а Кіт переможно верещала в ямі з "кашкою-манашкою", бо їй нарешті пощастило підманути Губерта після того, як уже вкотре — а того теплого дня, певно, вже всоте — намагалася підкликати його до себе. Кінець кінцем Губерт її послухався, і дівчинка обляпала його "кашкою-манашкою", а тоді він ще й послизнувся, впав і змушений був зайти до будинку й довго чиститись, і згодом, коли вона вже давно була від нього вагітна, та, зрештою, й тепер вона все питає себе, чому тоді за ним пішла, адже він сам добре знав, де в них ванні кімнати, і навіть рушника знайшов би й без неї. Одначе таки пішла з ним, провела до ванної, навіть відчинила йому двері, дістала з полиці кілька ганчірок та рушників, і раптом вони припали одне до одного. Вона, мабуть, торкнулася мокрим плечем його щоки... Цього вона не хотіла, ніколи про таке й не думала і все ж не опиралася жодної миті, коли він обхопив її, стяг бікіні — вгорі набік, а внизу геть... І поки він це робив — на перший погляд, як досвідчений чоловік,— вона зрозуміла, що ніякий він не досвідчений. Губерт зі стогоном віддався їй, а вона — йому, вона радо стала його, і поки він цілував її, відчула, що знає його всього-всього: знає, як він пахне, як поголений, знає його зуби і серйозні світлі очі, знає, як у нього спадає на чоло чуб, і не тільки не стала опинатись, а й кивнула на знак згоди головою, хоч його губи були міцно притиснені до її губів; вона згодилася зробити це похапцем, ще й причинила лівою ногою двері, бо залишалась іще вузенька щілина... Блюм перебирала на терасі салат, Кіт гралась у своїй "кашці манашці" в саду, було це ополудні, сонячного травневого дня, за чверть години до обіду, і вона аж здивувалась, що потім майже без страху, з великою радістю, спокійно, немов так і треба, підтягла на місце бікіні, у передпокої оглянула себе в дзеркалі, трохи поправила зачіску, тоді як Губерт нарешті заходився у ванній чиститись та змивати з куртки й штанів глину. Згодом він просушив на сонці мокрий одяг, посварився пальцем на Кіт і відійшов до гаража, не сказавши їй того дня більше жодного слова. Тоді він узагалі відверто розмовляв із нею дуже рідко, як, зрештою, і пізніше, він просто ставав позад її гамака чи в кущах за басейном і шепотів: "Пані Фішер... О, пані Фішер!.." Вони завжди розмовляли на "ви", хоч зустрічалися тепер і частіше, зустрічалися знов і знов... їм було ясно, що в них це не випадковість, не "одноразовий" роман, що став наслідком випадкового збігу обставин, не те, що просто стається, а потім забувається, їхні почуття були глибокі й що далі, то глибшали, багнути їх було вже не сила, вони пускали коріння в численних дрібницях, які вона назвала б колись сороміцькими. Ота відчайдушність, з якою вони й далі віддавались одне одному в гардеробі між плащами та пальтами на плічках, де він міг, коли що, вдати, ніби повертається з туалету, а вона могла сховатися між ті плащі та пальта глибше — в разі чого, на дві-три секунди, потрібні для того, щоб вийти із скрутного становища... Чи в садку, коли він проходив поруч і, ніби випадково, затримувався, розповідав їй про те, як учився на поліцейського, а вона йому — про Айкельгоф, що його стерли, перемололи бульдозерами; вона розповідала йому більше, ніж могла чи мала право розповідати про це будь-коли й будь-кому. З братами вона вже не може розмовляти на цю тему взагалі, Ервін також каже, що "проливати сльози за торішнім снігом — це просто сентиментальність". Батько не хоче про це й слухати і часом аж лютує— видно, сумління в нього все ж нечисте. А Кете мовчить. Кому-кому, а їй, певно, було особливо гірко втрачати Айкельгоф та Іфенго-фен, де вона народилась і де минули її дитячі роки, бачити, як усе там зрівнюють з землею і перекопують... Сунули величезні екскаватори, ковшуваті звірі добродушно-невинно й безжально-невблаганно пожирали ліс, ковтали грунт, знову випльовували його далеко вбік, вигрібали з-під землі покійників — шанобливо, о, вельми шанобливо! — змітали церкви, села та замки, і Кете аж здригалась, коли їхала через Ной-Іфенгофен, де поназводили нових будинків та церков.
А здригатися — це непогано. Здригатися, коли думаєш про Кіт, що тепер стоїть на молочній кухні у БееретпДв, така рожевенька й чарівлива; коли шукаєш отої невимушеності, з якою віддалася Губертові, шукаєш слушної нагоди в кутках і закутках, у ванній і в гардеробі; здригатися, коли згадуєш про Гельгу й про ту дивну обставину, що зовсім не почуваєш себе винною в подружній зраді, не почуваєш себе винною ні перед Фішером, ні перед Губертом, а тільки перед Гельгою; здригатися, коли згадуєш про те, як спокійно виходиш десь із кутка чи закутка або з ванної, підмалювавши з усмішкою губи й поправивши зачіску, так ніби нічого й не сталося, тоді як Блюм сидить десь у будинку, а Кіт у себе в кімнаті; здригатися, коли згадуєш про те, як хутко, зі спритністю птаха окидав її поглядом Губерт (чи не лишилося слідів і на ньому?), і коли замислюєшся над тим, звідки це все, чому в людей воно виходить так просто, чому після всього незворушно вдаєш, наче й не сталося того, що завпеди називалося й називатиметься подружньою зрадою... Звідки вона про все це знає? Адже їй ніхто нічого не пояснював, досвіду в неї нема, у неї, "нашої любої, нашої доброї, вірної і надійної джмілки. В нашої голубки, нашого золотка"... Звідки в неї раптом ця досвідченість, що дала себе знати вже щонайпершого разу, коли вони вийшли з ванної, а Блюм перебирала на терасі салат? Адже те, що сталося, було, бачить бог, щось небуденне, для неї ні, і все ж вона всміхнулася, кивнула Блюм головою і вийшла в сад, де безтурботно гралася Кіт.
Може, Гельга її зрозуміє й іноді пускатиме Губерта до неї... І вона, живучи в Італії чи в Іспанії, матиме змогу іноді кохати його, показувати йому дитину... Губерт такий чоловік, що ставиться до своїх службових обов'язків серйозно й ревно, навіть любить їх. "Безпека й порядок для всіх". Щоправда, він трохи педантичний, адже міг би, мабуть, запобігти біді, що сталася з Ерною та Петером. Хоч як це дивно, але вона не хоче його втратити, вона хоче бути біля нього, спати з ним, навіть... Жити з ним? Це, певно, добром не скінчиться, як не скінчилося добром, судячи з усього, і в Ерни з Петером. Ті ж бо спершу хотіли тільки... тільки переспати одне з одним, а тоді так закохалися одне в одного, закохалися по-справжньому, і то Петер в Ерну ще дужче, ніж вона в нього. Адже Ерна відверто призналася, що спочатку хотіла, аби він, саме він лиш один раз її покрив. Атож, вона так і висловилась, по-своєму вульгарно, зате щиро. І тепер Петер уже просто не може її забути, а вона не може забути його, і вони не зважають ні на скандал, ні на оскаженілого Бройє-ра, ні на всілякі розпитування та допитування. Петер хоче мати Ерну собі, у власному домі, хоче навіть з нею одружитись; це вже коханець, що майже втратив голову... Але вона... Ерна... Ерна все ж почуває себе в тій малесенькій квартирці надто вбого, надто нікчемно. Звичайно, Бройєрове бунгало й Петер у ролі коханця — так могло б тривати вічно. Могло б, якби не оцей клятий нагляд та охорона. І Ерна відверто клене по телефону все на світі, забувши, що вони з нею перейшли на "ти", вже давно не називає її "любою моєю джмілкою" замість "бджілкою", а грубо, з ненавистю цідить: "Вельмишановна пані Фішер, послухайте-но, що я вам скажу..." І вона слухає, а думки в самої далеко-далеко... Все їй тепер байдуже, все осоружне — Ерна, Ервін, Петер, Кюблер, Ронер, Клобери... І що божого дня, тілько-но вигляне сонечко, на терасі з'являється зі своєю пронизливою музикою ота напівгола німфа...