Цікаво, що то було на обличчі в Бляйбля — невже таки заздрість? У всякім разі, Бляйбля приголомшило те, як легко йому даються нові обов'язки, вразив цей несподіваний його веселий настрій, адже він, Бляйбль, сподівався, безперечно, побачити його пригніченим, переляканим, не здатним двох слів зв'язати,— і то після того, як йому пощастило "витягти"— так він називав це відверто — його саме туди, куди й хотів: на місце, де чигають найбільші загрози, на найнебез-печніший пост, хоч ніхто й не припускав, що цей пост йому до душі, на роль, про яку ніхто й не думав, що він гратиме її так добре,— він, Фріц Тольм, який швидко старіє, ідеологічно не вельми стійкий, сфлюгер на вітрі", улюбленець долі, пестун, некерований член правління, незбагненним чином "якось" зв'язаний по-панібратському з "отими"... І водночас людина, відкрита для нападків і незахищена.
Сумніву нема: Бляйбль приголомшений і, мабуть, мізкує тепер про те, чи слушно все ж таки було висувати його кандидатуру, підкидати його ім'я вкрай перевтомленим тригодинними дебатами учасникам засідання — після того, як вони вже відхилили стількох претендентів, що їх не повинні були б відхилити. Саме його, Тольма!
До виходу все під'їздили й під'їздили машини, водії все виносили й виносили валізи, бігали туди-сюди, довкола ставали на пости люди зі служби безпеки, спаковували своє причандалля теле— й радіооператори, бряжчав посуд, офіціанти збирали до ящиків порожні пляшки, і в цю хвилину, коли преса вже дістала свою поживу, саме тепер йому спало на думку, що ніколи ще він не почував себе на прес-конференції так невимушено, майже легковажно, ніколи не висловлювався так вільно, обидві оті площини ще не стелилися побіч так гладенько, не сходилися... Але тепер він мусив ризикнути й закурив сигарету — з насолодою, мало не жадібно; хвили-ну-дві він почував себе молодим, як тоді, коли ще був студентом і після одного особливо нудного семінару взяв у рот, мов юний офіцер після вдалого відступу, сигарету. І ту ж мить поруч вигулькнув молоденький фоторепортер-зух, що затримався в залі, й заходився фіксувати на плівку, як він дістав з кишені вже пом'яту коробку, знайшов у ній сигарету й припалив — власноручно, ніхто до нього не підбіг, щоб
ти вогню; і він збагнув: все ж таки в журналістиці він Дозуміється чимало, все ж таки цього він навчився, незважаючи на те, що багато хто, та, власне, майже всі раз у раз йому й закидають, нібито він "хоч і з головою в ділі й держить його в руках, але сам ані людина діла, ані щось у ньому тямить..." Він збагнув, що ці репортажні знімки матимуть успіх: сивочубий, шанований, відомий своєю привітністю новий голова правління, цей трохи легкодумний на вигляд старий пан, якому, щоб бути поважним по-справжньому, бракує зовсім небагато, чоловік із ледь скуйовдженим волоссям, одягнений строго й водночас, здавалося, недбало, розслаблений, хоч його чекають жахливі небезпеки, стоїть собі з сигаретою в роті, не зовсім відповідаючи своїй гідності й зовсім не відповідаючи своєму новому становищу, з пом'ятою коробкою від сигарет і досить пошарпаною коробкою сірників у руці; переможець — і переможений Бляйблем.
Нарешті Бляйбль свого діждався: тепер він, Тольм, там, де Бляйбль і хотів його бачити,— на самісінькому вершечку, де ні спокою, ні спочинку, ні розслаблення, ні особистого життя він уже не матиме; тут його повинні до смерті зацькувати, до смерті заохороняти, тут на нього чигатимуть страшні небезпеки... І все ж таки щойно йому відкрилася двоплощинність, він саме за ці дві години віднайшов особисте життя — своїх дітей, і внуків, і Кете — й уже не боїться промов, з якими доведеться виступати, прес-конференцій, які доведеться провадити, інтерв'ю, які доведеться давати. У ньому, виявляється, нагромаджено всього набагато більше, ніж він і сам сподівався: думок, яких ніколи не висловлював, поглядів, від яких мусив відмовлятися, цілих серій заздалегідь наготованих висловлювань. Тепер нехай запитують про що завгодно, ці агресивні, й лицемірні, й агресивно-лицемірні журналісти, і хай він і не людина діла й ніколи по-справжньому таким не був, але журналістів — о, цих він, мабуть, усе ж таки знає і завжди надавав перевагу агресивним перед лицемірними: як-не-як, він ось уже тридцять два роки власник "Блетхена" й не раз бачив, як вони з'являлися й зникали, бачив їхні злети і їхні падіння, легко знаходив з ними спільну мову, хоч ніколи до пуття й не розумів, що таке журналістика, і нехай навіть на конференціях вони щоразу й утовкмачують йому, що Jour означає "день" — на день, на цей день, на один день... Мило розводитись, залишаючись на поверхні свідомості, перед мікрофонами, об'єктивами телекамер та гостро підструганими олівцями — цього він навчився саме тепер, в останні хвилини, коли страх за власне життя так несподівано минув.
Сьогодні знов, як завжди знов, коли Корчеде — цього разу на конференцію він не прибув — назвали серед кандидатів, мова знов досить відверто зайшла про його "уподобання", через які він виявляється для такої посади непридатним — "зовсім непридатним, хоч у його здібностях ніхто й не сумнівається".
Ні, уникнути цього не пощастило — Бляйбль до нього все ж таки підійшов, тоді як Амплангер тримався осторонь; той самий Бляйбль, у якого грубе обличчя — не обличчя, а справжнісінька "пика",— і грубі манери. Він уже постарів, одначе й досі скидається на здорового, як бугай, молодика й хоч і не бабій, а проте романів з жінками мав чимало. Дивно було вперше за тридцять п'ять років бачити Бляйбля майже розгубленим, власне, приголомшеним. Він шанобливо кивнув головою, а тоді, як грім з ясного неба, пустив оту шпильку:
— То що, Фішери ждуть поповнення? І про це доводиться дізнаватись або зі спортивного відділу однієї газети, або зі світської хроніки іншої! А нам ти ані словечка! Навіть Кете аж рота роззявила, коли я їй розповів.
Бляйбль замовк і відразу, певна річ, зметикував, що й він, Тольм, також іще нічого не знає. Сабіна вагітна? Про це він ще не чув, до того ж... Хіба в цьому є щось непристойне, щось таке, про що люди повинні перешіптуватись? Жодному репортерові про це ще не відомо, жоден іще його не спитав: "З яким почуттям ви чекаєте ще одного внука чи внучки з родини Фішерів?" Душа чує: за цією звісткою, за цим Бляйблевим запитанням щось криється — щось таке, про що йому й невтямки.