У влГс ст Німеччині майна, що належало євреям,
ності просто-таки лопатами"); і все це — у веремії понівеченого міста. Згодом Бляйбль дістав змогу бувати в комендантському бараку, користуватися телефоном, йому дозволили виходити за межі табору, його брали з собою — мабуть, і в бордель, бо тоді вже всі, всі аж слинку ковтали, коли бодай здалеку бачили хоч якусь жінку. А він діймав їх тим, щ0 розписував численні свої "ерекції", приносив цілі блоки сигарет і кожному давав понюхати, доводячи всіх до нестями. З генія текстилю Бляйбль став генієм нерухомого майна. Не важко було уявити собі, як він "порядкує" у склепінчастих підвалах банків. А* незабаром Бляйбль зробився... Як же це тоді казали?.. Здається, "уповноваженим з питань текстилю" адміністративного округу.
Так, Бляйбль надто добре знає про його вразливе місце і сьогодні знов ошкірився, коли він усе ж таки закурив, і навіть багатозначно промугикав собі під ніс: "Віргінія, о Віргінія!.." Бляйбля хтось підтримує— хтось такий, хто сидить або дуже високо, або дуже глибоко, може, навіть по той і по цей бік океану, голими руками його не вхопиш. Усі вони, звісно, знають про його вразливе місце, не знають тільки, звідки воно в нього. Про це знає лиш Кете, їй він усе розповів. Однак і вона не знає, що з сигаретами вийшло так само, як з молочним супом: відчути смак, запах, отой віргі-нійський аромат йому вже не вдається — не вдається, хоч він весь час цього прагне; та й курить він, зрештою, тільки для того, щоб відчути той аромат. А не відчуває, і край.
За лісом уже спадають сутінки, на тлі рожевуватої заграви бовваніють сірі крони старих дерев, цих прадавніх, чудовних дерев, до яких скоро прилетить сова; дерева він любить навіть дужче, ніж замок, і часом питає себе, чи не заради них усе це й купив, та заради того, щоб мати заміну деревам, утраченим в Айкельгофі. Сова підлетіла нечутно й спокійно; може, це та сама, що в Айкельгофі літала щовечора від вежки до узлісся,— вони спостерігали її вдвох із Кете. І коли та сова відділялася від вежки й зникала вдалині, Кете щоразу щулилася від страху, горнулася до нього й шепотіла: "Краще ходімо звідси! Ходімо звідси!.." Двадцять років минуло, перше ніж вони справді змушені були піти звідти. Кете боїться також, коли кричать сичі, а коли перед грозою над землею раптом знімається й летить геть гайвороння та шпаки, вона так само щулиться й горнеться до нього.
Перед очима тихо стоїть парк, не чути вже ні ліфта, ні як від'їздять машини, ні розкотистого сміху Бляйбля, такого ГУЧНОГО, що заглушує навіть хурчання ліфта, й отого його переможного, безалеляційного голосу, яким він просторіку-ав про те, нібито нарешті йому пощастило домогтися обрання "одного з найстаріших членів нашого об'єднання, одного з найдостойніших з-поміж нас",— і це за обставин, коли відхилити кандидатуру він просто не міг, хоч би й гопки став. Адже готових штампів достатньо, і сам він, Тольм, даючи інтерв'ю, часто до них вдавався: "В годину надзвичайної небезпеки... В годину, коли всі ми мусимо довести... Стійкість..." І їм довелося обрати, певна річ, його — найслаб-кішого, найвразливішого, який відрізняється від них навіть своїми родинними зв'язками; вони обрали його в таку годину, коли кожен усвідомлює, що родинні зв'язки ту небезпеку тільки поглиблюють, а він же не відмежувався від Рольфа й досі — ні десь у приватній розмові, ні в своїй душі, ні тим більше публічно. Це було те запитання, публічної відповіді на яке його вороги й друзі боялися найбільше, а він — найменше; перед телекамерами й мікрофонами він відповідав завжди стереотипно однаково: "Рольф мій син, він порушив закон, відбув покарання й відтоді живе, не порушуючи законів". І щоразу його так і поривало впасти в біблійний тон і сказати: "Рольф мій улюблений син, і в ньому — вся моя втіха..." Він навіть не боявся, що його спитають про Вероніку. "Вероніка була моєю невісткою, на неї впала підозра в тяжких злочинах, і вона зникла. Після розлучення, що стало наслідком гаданого злочину, мого внука відсудили їй, і він зник разом із нею. У нього наше прізвище — прізвище його батька, мого сина". Ні, слово "невдахи" до них, на його думку, не підходить; часом у нього виникає враження, що вони, певно, справжні приблуди з далеких планет, жителі супутників, для яких люди ще не придумали ні назв, ні мірок. Божевільні? Це означення надто земне. Так, він і з Беверло був знайомий, той приходив до нього в гості, досить частенько, і здавався йому милим чоловіком. Милим? Атож. Поняття "милий", "люб'язний" не кажуть нічого, анічогісінько про те, на що здатна людина. Не треба лишень отим "милим" так довіряти. Зрештою, злочинність — теж не велика новина, а вбивство від часів Авеля — взагалі не новина.
Вони до нього таки дістануться. Хто? Як? Ні, страх уже не повертається, його цілком заступила цікавість, а з-за неї знову прозирає страх, що їх виженуть із Тольмсгофена. Можливо навіть, Бляйбль відвів йому роль качки-приманки, зумисне підставив його під відстріл — старого, стомленого, геть негодящого. Одне слово, роль жертви — це єдине, Що йому ще залишилось; його застрелять у кріслі на коліщатах десь угорі на сходах. "Броненосець "Потьомкін"... Застрелять його, доброго, освіченого, сивоголового, милого... Не те що якийсь там тупоголовий підприємець! Його, увінчаного мученицьким вінцем... Він цього вінця не прагнув, він хотів тільки попивати чайок та спостерігати, як літають птахи,— широченні, вишукані, гордовиті змахи крил величезних хижаків, а також поквапливе лопотіння крилець пернатої дрібноти, що пожирає комах та личинок (з-поміж неї йому найбільше до душі ластівки). Десь далі, у глибині сцени — Кете з плетінням у руках або, хоч грає вона й абияк, за піаніно; і троє онуків, двох з яких звуть Гольгерами; один, семирічний, десь на Сході, в Іраку чи в Лівані, другий, трирічний,— за кілометрів двадцять від Тольмсгофена, в Губрайхені (таке жваве хлопченя, про яке він навіть гаразд не знає, чи в нього батькове прізвище). Йому й досі не пощастило довідатись, чи Рольф живе з Катаріною просто так, чи одружився з нею, а розпитувати або просити з'ясувати це Гольцпуке, який відповідає за заходи безпеки, теж не хочеться. Про це могла б довідатися Кете, вона взагалі могла б зробити те, на що не зважиться він: звернутися з таким запитанням до самого Рольфа чи до Катаріни. Він навіть знає, яка буде відповідь: "Коли тебе справді цікавить така досить несуттєва річ, коли ти надаєш бодай найменшої ваги такій дрібниці, то можемо тобі сказати: "Ми одружені (або неодружені). Непотрібне закреслити!" Можливо, це питання з погляду тактичного й набуло для них значення — тимчасово, звісно, через якісь там папери, але щоб воно було дуже цікаве чи хоча б варте згадки, то ні, аж ніяк. Скоріше всього, вони живуть неодружені, бо Катаріна ж, мабуть, одержує якусь допомогу; але питання з одруженням, "як таке" в них не постає, не існує взагалі. Щодо побуту — існує, а заразом і щодо політики, одначе в усьому іншому — ні. Те саме й щодо церкви та релігії. Вони, певна річ, існують, сумніву нема, та щойно він каже: "Як картопля, що, зрештою, теж росте",— його повчають: картопля, мовляв, має справді важливе первісне право на існування, а також певне призначення, вагоме призначення — годувати людей; а церква й релігія такого призначення не мають, хоча й, безперечно, існують; однак вони не вбачають у цьому жодної проблеми. Про це не варто й розмовляти, не те що заводити полеміку, як і про те, що губрайхенський пастор Роїилер ставиться до них дуже мило — подбав їм про дах над головою, щиро прийняв