А Ростислава осявала радість: нарешті зустрів дівчину, яка імпонує йому і, здається, зацікавилась "ним. Правду кажучи, він запримітив її ще на початку цього круїзу, тільки не наважувався зазнайомитись. Спасибі, допоміг товариш Випадок. Та, мабуть, до цього йшлося, обоє жили передчуттям майбутньої зустрічі, і ось лінії їхнього життя нарешті перетнулися на цьому кораблі. Ростислав і раніше не нарікав на долю, а зараз душа йому повнилась музикою, і це було так незвично, що він аж розгубився. Червонів, не знав, де подіти свої руки.
— Сонце зайшло. Ходімо?
Дівчина здригнулась, мовби з несподіванки, але одразу опанувала себе.
— Ми йдемо, йдемо та ніяк не дійдемо, — усміхнулась.
Микитюк відчинив масивні двері, тримав їх, доки дівчина не переступила високий поріг, а тоді причинив, долаючи натиск вітру, і повів її сходами вниз — у тепло і світло довгою коридору. В їхню каюту шум шторму майже не долинав. "Хлопці вже, певно, в барі, — подумав, — це якраз добре, а то почнуть кпинити…" Увімкнув світло — ой, леле! — все, що було на столику, тепер валялось на підлозі, килимок притрушений індійською кавою, а банка, певно, закотилась під ліжко.
Муза скинула плаща і почала прибирати.
— Шкода кави. Це ви її п'єте, Ростиславе?
— Так. Але нічого, маю ще про запас.
Йому було приємно спостерігати за рухами дівчини, хоч і незграбними, — як вона простягала руку, як підводилась і потім, балансуючи, присідала навпочіпки. Із столика знову падало, довелося все класти на ліжко.
— То де ж ваш таємничий "їжачок"? — Муза сіла на стілець і одразу проїхалась на ньому до коридорчика. — Атракціон!
Він підняв її разом із стільцем і відніс до столика.
— Тримайтесь, Музо, а то ще наб'єте ґулю. А "їжачок" подорожує в чемодані, зараз дістану.
Висунув з-під ліжка великий шкіряний чемодан, охоплений двома ременями, відімкнув і вийняв маленьку картонну коробочку.
— Ось де він! — весело вигукнув, сідаючи на ліжко. — Нате, знайомтесь, — дав їй коробочку. — Та тільки обережно, не вколіться.
Муза тендітними пальцями зняла кришку, але, крім вати, нічого не побачила. Ростислав допоміг видобути колючку з вати. Справді, нічого особливого. Від коротюсінького стовбурця в усі боки стирчать кривулясті шпички вишневого кольору. Помацала — міцнющі, як сталеві.
— А знаєте, здається, відчуваю струм. Слабенький, ледь-ледь, але є.
— У вас дуже чутливі пальці, Музо.
— Недаремно ж я піаністка, — сказала, не повертаючи голови. Невідривно дивилася на чудернацьку рослину.
— Але я не берусь твердити, що струм іде зі шпичаків, — не то серйозно, не то жартома заперечив учений. — Може, навпаки — із ваших пальців.
— Таке скажете, наче я електростанція. — В голосі її вчувалися смішинки.
— Не смійтесь, кожен має електромагнітне поле. А у вас воно особливо сильне.
— Комплімент? Дякую.
В їхню розмову раптом втрутився динамік:
— Увага! Товариша Микитюка просять зайти в медчастину. Повторюю…
— От невчасно… — зітхнув Ростислав. — Ну от що, посидьте, я миттю. Це ж поруч. Добре?
— А як прийдуть твої… ваші?..
— Та їх не буде до пізньої ночі! Доки бар не зачиниться.
Микитюк подався, хряпнувши дверима. Муза підвелася поглянути в ілюмінатор, та її так хитнуло, що аж скривилась від болю. "Проклятущий мозоль", — подумала сердито і всілася на ліжко, почала знімати панчоху…
Несподівано до каюти повернувся Ростислав, мало не застав її за цим заняттям.
— Ой, пробачте! Забув узяти "їжачка"…
Муза зніяковіла, засоромилася власних рухів, але спромоглася на жарт:
— Я вже поклала спати цю колючу тваринку… Микитюк усміхнувся, вхопив коробочку і, балансуючи, кинувся до дверей.
Едінбург! Ростиславові чомусь давно мріялось побувати в головному місті далекої від України, але манливої Шотландії. Уявлявся Едінбург білокам'яним юрмищем палаців у високості, між голубим небом і морем. Тепер ось, їдучи його вулицями в автобусі, він бачив, що переважають темні тони.
— В моїй уяві він поставав сліпучо-білим, цей Едінбург, — обізвався до Музи, що невідривно дивилася у вікно.
— Він такий і був, це кіптява. Століттями ж у печах топили вугіллям, а димарів он, бачиш, скільки!
Справді, димарів — тьма-тьмуща. І жодного круглого, всі призмоподібні, наче грубі дошки.
— Кіптява століть.
—Аз деяких будинків уже змили сажу — он які світлі, — продовжувала Муза. — Поглянь, ось почали…
Микитюк і сам уже побачив величезний будинок, що плив їм навстріч, — частина фасаду вже очищена, мала колір слонової кістки.
— Так, так. Отже, я бачив Едінбург… колись, — усміхнувся Ростислав.
— Наш мозок здатний творити дива… — зиркнула на нього весело і додала його словами: — Все це дуже складно.
Автобус зупинився біля розчинених воріт королівського замку. Ступаючи на вичовгане каміння просторого двору, куди німо дивились вікна потемнілого середньовічного палацу, Микитюк відчув якесь дивне хвилювання, обличчя його набрало зосередженого, замкнутого виразу.
Муза спробувала розворушити супутника.
— Поглянь, який пишний будяк! Ти де-небудь бачив такого?
У коридорі палацу красувався вирощений у вазоні будячище — колючий, із червонястим квітом угорі.
— Розкішний екземпляр, — байдуже кивнув Ростислав і знову замовк, ніби прислухаючись до екскурсовода, який розповідав, що колись у давнину будяки врятували військо шотландською короля: глупої ночі вороги наблизились до сонното табору, але, натрапивши на будяки, вкололися і скрикнули… Потім був заснований навіть орден Будяка…
"Про що він думає? — силкувалась відгадати дівчина, проймаючись його настроєм. — Може, цей будяк нагадав йому гімалайську колючку?" Сходи, зали, прикрашені скульптурами, картинами, гобеленами.
— А оце кімнати Марії Стюарт…
Слухаючи розповідь про трагічну долю королеви, Ростислав стискував Музин лікоть, а коли всі рушили далі, затримав дівчину, подивився їй просто в вічі і випалив:
— Кохаю. Станеш моєю?
— Тобто як це? — закліпала віями Муза.
— Ну, дружиною…
І такий у нього був урочисто-рішучий вигляд, що Муза наледве стрималась, щоб не розсміятись.
— Ви ж мене ще не знаєте, Ростиславе, — несамохіть перейшла на "ви". — Навіть імені…
— Музо!
— Це так мене батько прозвав, як підросла. Насправді ж моє ім'я — Марійка.