Справді, якась вся наша родина нещаслива! Тато й мама вродилися в попередню епоху і все життя робили не те, що хотіли, мов заблудили не туди, куди треба. Ми попали в іншу епоху — і всі в цій новій епосі зайві. Ганя... з отим своїм нещасливим шлюбом, із Дмитром, що вже починав випивати. Льона, найкраща з нас усіх, з пишним золотим волоссям, — і вже відразу у бездоріжжі... Я — з моєю упертою візією нездійсненного, з моїм фанатичним письменництвом, що не має в жодних очах вартости... Кинута напризволяще у найтяжчі злидні без захисту. Хто мав захищати? Батьки беззахисні перед наступом совєтської влади, що підкопує їх рік-у-рік і змітає. Тепер Коля лежить у церкві, сімнадцятилітній мученик...
Це не було політичне вбивство. Всі знали, що це не "шалений наступ куркуля". Циганська банда, що замучила Колю і ще трьох, була скоро зловлена. Ця банда заскочила на Жашків щину десь із Басарабії чи Поділля. Був суд, родичі впізнавали пограбовані речі з убитих, бо це не одне злочинство цієї зграї. Мама теж була на суді, упізнала Коліну шапку... Але що — суд, що — шапка, як Колі вже нема...
45
З Гасею Турчинською зв'язані в тій чи іншій формі спогади про Київ років 1927-42. То за такий час можна багато довідатися про людину. А що ми обидві були відчайдушно фанатичні у своїм бажанні пробитися в літературу, то це головно й зблизило нас на всі ті роки. Неоднакові були ми: у неї багато успіхів усюди, а я... перманентна невдаха. Але ми якось дуже весело приятелювали (я позичала цю веселість у неї), одна одну вголос нещадно критикували, а то навіть і обзивали. Гася дуже чепурилася, гарно вдягалася, міняла капелюшки, підтанцьовувала з надміру біологічної енергії і любувалася собою, — я називала її самозакоханою. Я носила все ту саму синю спідницю і блакитну блюзочку із великим чорним бантом — то Гася називала мене мопсом. Але це нічого! Якщо ж я з Гаси-ного мажору збивалась на мій мінор, то Гася не знаходила для мене іншого слова, як: "Ти — зайва людина! Ти несучасна!"
Гася навіть біографією своєю величалася. Вихованка ж дитячого будинку на Лук'янівці! А потрапила в дитячий будинок з вулиці. Але народилась вона в Галичині під Львовом, у містечку Куликові. В тому містечку Турками звався цілий куток, — і все це була її рідня. І справді, щось було тюркське в її галицькому обличчі, в розрізі очей. Батько її не мав "ґрунту", був бідняк, а мати носила за 15 верстов до Львова молоко й масло перепродувати, бо треба було прогодувати п'ятеро дітей. Часто згадувала Гася, яка то смачна була булка, що мати приносила зі Львова. їли ту булку, наче сало, з чорним хлібом. А основна їжа була бараболя.
Батько її був русофіл і це визначило всю біографію Турчин-ської. Під час першої світової війни, коли відступала з Галичини російська армія, виїхав на схід і він. Склав на воза свої манатки, посадив дітей і вагітну жінку та й подався слідом за царською армією, боючись репресій Австрії. В дорозі на возі народилася шоста дитина — і так доїхали до Києва. Опинилася сім'я на Подолі, деякий час жила разом із іншими біженцями в Контрактовому домі. Як почав батько працювати робітником, жили на Юрківській. А далі — нещастя. За тиждень — уся сім'я вимерла від тифу. Зосталася на вулиці вона, найстарша, і брат Іван. А ще була маленька сестричка, то згубилася. Ото з вулиці їх двох і забрали до дитячого будинку. Та брат скоро звідти втік, маючи 13 років, і подався до Галичини, а вона, — тут голос Гасин стає урочисто гордовитий, — а вона ось уже закінчила ІНО, вчителює, пише поезії, друкується, член літературного об'єднання "Західна Україна" і чоловік Володя дуже її любить.
Так, Гася й тут витягла щасливу карту. Одружена вона з полтавським козаком, Володимиром Дем'яненком, студентом Медінституту. Був це ставний, кароокий із м'якою усмішкою молодий чоловік, а козак він тому, що походив з козацького стану, який ніколи не зазнавав панщини. І це завжди підкреслювалося. Коли Гася з Володею, то він тільки на неї й дивиться, безмежно закоханим поглядом.
Жили вони на Пушкинській, завжди можна по дорозі зайти. Як Гася дома, то рада. І завжди екзальтовано-бурхливо розповідала про свої чергові успіхи або підсміювалася з власних невдач. Завжди з нею було мені цікаво (вона ж усе найперша знає!) і я, зберігаючи мою критичність до неї, милувалась її бурхливою життєрадісністю.
Чия це була ідея? — Написати привітального листа Ользі Кобилянській. Почула я її від Агати і ми навіть збиралися, писали. Ми дві, Галич і ще чомусь Бульдін. Чому в нашу компанію затесався Бульдін? То диво! Але листа написали й вислали.
Без неї я ніколи не попала б у таке цікаве товариство, як Михайло Івченко, Меженко, Антоненко-Давидович. То було раз, що після якоїсь літературної вечірки нас (себто Гасю і мене вже разом з нею) запросив до себе Івченко. Тоді ж я побачила й Людмилу Коваленко, дуже гарну, молоду, пухнасту молодицю. Я не знала тоді, що вона — письменниця. Івченко був також красунь, із плеканою каштановою бородою і дуже синіми очима. Хоч гостей почастували бідним чаєм, але винагородили духовним бенкетом. Вечір цей згадується мені, як фоєрверк цікавих розмов, дотепів, сміху. А особливо запам'ятався тонкий дотеп Антоненка-Давидовича.
Говорили про недобудований будинок Академії наук на Во-лодимирській. Більшовики не поспішають з будівництвом, а особливо в Києві, тоді призначеному на провінційне животіння. Ця недокінчена будова починає вже заростати травою, ось який уже рік революції. Антоненко-Давидович зауважив: "Так же й сказано в "Інтернаціоналі""! — І проспівав бравурно-швидко: "Ве-есь мір насільєм ми разрушім, до основанья..." — а тоді нудно-пренудно, тихо й розтягнено, пома-а-алу: "а-а-а затем...." Коли то те "затем" буде? Важливо насильством зруйнувати весь світ...
Згадали, що хтось злостиво назвав цю недокінчену будову — "трон Грушевського". А хто це здогадався вивісити у шевченківські дні над Академією величезного транспаранта?
Отак би взять
Та нагострить сокиру,
Та заходитись, та й рубать,
Рубать...
(З недрукованої спадщини Т. Шевченка).
Справді, пригадую! Чогось цей транспарант, нема-нема, та й встане перед очима...