Як делікатно й непомітно для вразливого самолюбства підтримали вони мене в ту важку хвилину. Взагалі ж, я не раз на собі відчула, що жиди-приятелі — найкращі приятелі і це відчуваєш найбільше тоді, коли тобі біда. Своїх тоді нема. Хто ж мене тоді запитав, — чи тобі потрібна яка допомога, чи маєш працю?
Я навіть соромилася признаватися в цьому, щоб не вийшло, що я скаржуся та клянчу. Одного разу стоїмо ми втрьох на вулиці, я, Марія Галич і Гася, а надходить Качура. Галич — з місця в кар'єр: "Гуменна потребує роботи!" — А я крутнулася й побігла від них, так мені стало недобре від цього "потребування". Качура кинув мені услід: "От, дурна коза!" І на цьому скінчилося. Нікому й у голову не прийшло, що моя поведінка — наслідок напруженого відчаю, нервова реакція на безвихідність.
Ото тоді я написала "Синій зошит" — повість, яку я ніколи не друкувала, вона ж була зовсім в розріз із вимогами пролетарської критики. Занепадництво. Декадентство. Психоложество. А що тоді синій колір був мій улюблений, то й "Зошит" був названий синім.
Взагалі, тоді вже сильно в'їлася в душу депресія, пригноблення. Я старалася знайти причину, щоб позбутися, а щоб повернутися до таких веселих і повноводних настроїв, як були д о студентського часу. Тому думала й думала — від чого цей сумерк у душі? Недоїдання? Безгрошів'я, непевний стан і безперспективність? Крах письменницької мрії? Чи це може я сама винна і більш ніхто, щось у моїх клітинах є таке, якийсь токсин, що затруює? Навіть не знаю, як це в мене клеїлась дружба з такою життєрадісною і закоханою в себе Гасею.
44
Щоб боротися з депресію, я робила, що могла. Курси французької мови. Курси англійської на Мерингівській... Ця мова дивувала мене триповерховими минулими часами та вимовою, зовсім іншою, ніж написання.
Одного такого дня, як я йшла на курси англійської мови, мене давила така депресія, що я не знаходила собі місця. Туга, просто фізична мука, я звивалася під нею, як вуж. Це було між четвертою і п'ятою годиною. Через тиждень дістаю телеграму з Жашкова: "Приїжджай на похорон Колі".
* * *
Це в той час, як я мучилася болем душі, особливо, коли підходила до курсів англійської мови о 4-5 годині, Коля був удушений. Ще недодушений, він повз у недобудованій залізничній будці за двоє гонів від Кравченківського хутора, може ще надіявся доповзти?..
От що застала я в Жашкові. Плач, ридання. Коля замордований. Не тільки він, а й ще троє.
Діялося ж таке: Коля, Андрій Кравченко і ще один хлопець, всі по 17 років, працювали в районового фінінспектора. Він висилав їх на села робити якийсь там облік. Від села до села вони їхали найманими кіньми і вже скінчили своє завдання, верталися до Жашкова. У Кривчунці в суботу, за 10 верстов від Жашкова, вони приговорили одного дядька, що завезе до Жашкова. І вже були запряжені коні, як щось в упряжі ввірвалося. Селянин сказав:
— Не повезу вас! І вам не раджу їхати. Переночуєте, поїдете взавтра.
Е, що там! Якісь темні забобони! Не послухали хлопці поради і найняли другого візника. Біля Кравченківського хутора і недокінченої залізничної будки напала на них мандрівна банда циган і всіх чотирьох удушила зашморгом накинутого на шию мотузка. Коні й усі речі з удушених пограбували. Грошей хлопці не везли.
Хлопці в суботу не приїхали, ніхто нічого не знав. Аж у четвер їхали люди на ярмарок повз ту будку, — і що за диво? Усі коні хропуть, стають дибки, лякаються, не хочуть далі йти, як тільки наближаються до будки. Хтось здогадався заглянути в будку. Чотири замерзлі трупи...
Оце таку трагедію застала я вдома. Всі плачуть. Плаче й батько та просить у нас прощення. "Простіть, діти, може я коли був важкий! Може я казав якесь лихе слово!" На маму нарікає: чому вона не спинила його, щоб не їхав? Коля ж мав передчуття, бо перед виїздом казав: "Чогось так не хочеться їхати, як на смерть..." Треба було тільки сказати: "То й не їдь!"
Троє подушених лежали в будці там, де їх застала смерть, а Коля був трохи віддалік, як би повз. Може був ще свідомий і хотів доповзти до хутора, до того хутора, де пройшло колись стільки щасливих часів... Де рідня... А я в той час корчилась від непоясненої муки у Києві, на Мерингівській. Скидала все на мій депресивний стан...
Як я приїхала, Коля лежав у церкві. Тут відбувся конфлікт між мамою і жашківською владою. Колю хотіли разом із Андрієм і третім товаришем покласти у волості та зробити громадський похорон з музикою та без попа. Це — жертви, що загинули на радянській роботі. Мама ж запротестувала. Ті двоє були комсомольці. Колю ж гнали, наївся вже він лиха від радянської влади. Вигнали з піонерів, не дали закінчити семилітку, все через "СОЦІАЛЬНИЙ стан", роботи не давали, вчитися, як мріяв, не було змоги, мусів іти на оцю роботу, де спіткала смерть. То всюди гнали, через них він не раз уже проклинав своє життя. А тепер хочуть забрати собі? На його смерті робити собі капітал? І мама настояла, щоб Колю поховано було церковним обрядом.
Поки мене не було в Жашкові, Коля виріс на ставного хлопця з високим батьковим чолом. Він тому й був піонерво-жатим, що виявляв організаторські здібності, умів гуртувати навколо себе, викликати довір'я й признання, — але ж "СОЦІАЛЬНИЙ стан"... Та Коля думав все таки прорватися якось далі, вчитися, хоч уже в 17 років ходу йому не було. І така безглузда жертва! Кому? Нащо? Кому ці діти зробили щось злого? Що чекало їх далі — інша справа. Але вони ж ще й не розцвілися добре.
Коля лежав у труні, у вишитій сорочці, що йому вишивала дівчина та лише на смерть встигла подарувати. Страшне, удушене синє обличчя, з виваленим язиком. Тіло дуже велике, наче не 17-літній хлопець лежить, а велетень... Оце — мій брат! Єдиний, більш нема. Були, але мене ще на цьому світі не було, як вони немовлятами повмирали.
Мама була зломана найбільш за всіх. То була її надія. Не дівчата. Ми не були їй у помочі, тільки оцей наймолодший допомагав, такий був добрий, як дівчина. А ми — порозліталися. Ганя — замужем і має свої турботи. Я — у світах, женуся за ефемерою. Льона ж... хоч і плекана в хаті, хоч батько й "пхав її між пани", хоч намагалась говорити "по-русскі", але їй теж було не з медом. З одної роботи вже викинули за "соцстан". Тепер не знає, де притаковитися. І їй нема місця...