Інколи приходили на ці збори Яків Савченко та Володимир Ярошенко. Вони обидва працювали в редакції газ. Більшовик і (як я потім довідалась) жили в одному домі з Качурою на Лютеранській. Савченко мав дуже породисту зовнішність, але холодну. Бездоганний сірий костюм, орлиний профіль, коректність. Але все ж таки був доступніший за Ярошенка. Пам'ятаю, одного разу я прийшла раніш, сиділа на столі й наспівувала "Горе вам, дівчата..." Тут де не взявся Савченко, елегантний, як завжди, повний самоповаги, серйозний критик. Він зацікавлюється піснею, я оповідаю, де взяла її, а Савченко зауважує, мов би про себе: "От, дивіться, яка вже наросла зміна..." І я почуваю в цих словах похвалу мені, почуваю себе справді гідною зміною. Як то уміло піддано духу!
Ярошенко ж мав поставу типового "ситого буржуа", що "байдужно дивиться в монокль" (за Тичиною). Цей — "байдужно дивився в пенсне". Я порівнювала цього Ярошенка з тим, що я собі уявляла в Жашкові пару років тому, коли мені попалась була його книжка поезій. Якби я тоді знала, що ось скоро побачу живого поета! Я тоді його й Шкурупієві поезії імпровізовано виспівувала, на мої власні мелодії, що зараз же й забувала. А тут — такий контраст! Ситий надутий вираз, акуратно виложений і вичісаний проділь на середині голови. Неначе не той, що в поезії...
Приходили й члени "Гарту", особливо пам'ятаю Сергія Жигалка. Це був нерозлийвода Косяченків товариш, тільки чомусь він подався до "Гарту". Мав він гоголівську зачіску і глузливий вираз на лиці. А певно, тут у "Плузі" зібралися самі бездари (крім Косяченка, звичайно), а генії й таланти згуртувалися в "Гарті", — казала та усмішка, — але ж певно, що там говорити!
Хто ж там такий дуже? — Та ось Клоччя, Щербаківський, Влизько, Фальківський, Жигалко. А голова — Ліфшіц. Більше не було кого на голову? Тут Щупак, а там Ліфшіц... Але таке лише думається. Сказати — ідеологічно невитримано.
Приходив і невідмінний Воруський, до якого вже ставилися, як до анекдоти. Де він дівся, не знаю, бо скоро він безслідно зник.
Найпліднішим плужанином виявився Антось Шмигельський. Він кожен раз приносив нові вірші і вже не раз друкувався в газеті. Приніс і Коваленко щось таке, що не трималося купи, якусь прозу. Ще й навіть і в газеті була друкована. Але більше вже не вистачило йому пороху, краще критикувати інших. Читали свої вірші й Косяченко, і Дубков, який не знати чого тут опинився. Цей Дубков із одним оком та чорною латкою на другому, єдиний жид серед нас, завжди запобіжливо всміхався. Не був вредний, але мабуть то був нагляд Щупака над нами. Член партії...
На цих щотижневих недільних зборах я сиділа тихо, як безтілесний дух. Не насмілювалася й писнути. Я взагалі не вмію скласти усної думки, коли передо мною більше, як дві людини, а тут ще й серед таких красномовців, що розбивають одне одного в пух і прах. Де там! Та й читати не мала чого, бо такого КЛАСОВОГО пролетарського з барабанами у мене не виходило, — ані про "змичку міста з селом" (тоді крилата фраза), ані про клясову боротьбу на селі й пузатого куркуля із соломинкою в бороді. Ще слава Богу, що хоч про заводи й робітництво не треба було писати. Це була тематика "Гарту". А читати свої поезії в прозі я соромилася. Один раз прочитала осінній шкіц з огнистим листям під ногами, була жорстоко висміяна і більше не наважувалася. Та й думка замкнена після такого глуму. Я вже знала, що така тематика — "втеча від дійсности", "безхребетна", "безідейна". "Небезпечний аполітизм, а це не пролетарська ідеологія, тільки буржуазна". Нарешті — "Мистецтво для мистецтва, — кому воно потрібне?"
Особливо ж допікав Коваленко. Він тепер уже переключився на критику, після того, як виявилася його бездарність у прозі. Тому він став критиком лютим, в'їдливим. Ще й зробив крутий обертас на 160 градусів від національної віри до марксистської. Пам'ять він мав колосальну, так і шкварив непережованими цитатами з Маркса. Але як він їх застосовував! Періщив голоблею обрану жертву по чому попало, нечесно перекручуючи... Не диво, що страшно попастися під такий градобій...
Від такого мовчазного сидіння і невміння щось клясово-політичне написати я вже ладна була покинути на ці збори ходити. Качура почав був казати, що я в "Плузі" "для меблів". А Будяк назвав мене раз безплідною ялівкою. Та одна подія не допустила, щоб я покинула "Плуг".
22
Дістала я листа від Сергія Пилипенка. Він писав, що цими днями буде в Києві і просить мене прийти о 12-й годині, в неділю до готелю на Думській площі. Я прийшла. Постукала в ті двері. На "ввійдіть" — відчинила двері. А в номері не тільки Пилипенко, з ним ще й Дмитро Юрович Загул. І тут же в моїй присутності Загул відрекомендував мене Пилипенкові в найпри-хильніших рисах. Я предстала в Пилипенковій уяві в найкращих вальорах, було багато оповіді і про Ставища, і ще про якісь мої здібності, що про них я й не здогадувалася. Недаром же поет Загул був ще й графологом і відчитував вдачу людини по її письмі. (Колись у Ставищах він склав мені характеристику, в ній найбільш мене здивувало, що приписав мені рису "зарозуміла". Я — зарозуміла? Така непевна себе і боязка! А він таки мав рацію, тільки замість слова "зарозуміла" треба було "одержима ідеєю самовдосконалення", сильнішою за боязкість.)
Пилипенко про все розпитав, де я вчусь, на якому курсі, ще щось. Був він зо мною дуже ласкавий, я сказала б такий, як мій батько, коли я була ще дуже мала і він вів мене за руку та казав погупати ногами по чорному горбі, "як глечиком по животі". А мені ж тільки це й було потрібне! Я ж дуже боялася людей і полохливо розгублювалася від кожної неприхильної гримаси. Дійсно! Сергій Пилипенко — мій літературний батько, бо якби не його увага до невиразного переляканого дівчати, та ще й з тягарем брехні перед радянською владою, то я нічого ніколи не могла б із себе видобути.
Тоді ж запитав він, чи принесла я щось із собою. Так, я принесла нарис "У степу" — про пастушків. Цей нарис Пилипенко видрукував у журналі Сільсько-господарський пролетар ч. 5, 1924 і це був мій перший друкований твір. Мало того,
Пилипенко поставив цей нарис на обговорення у харківському "Плузі" і висловив свою високу оцінку, а це було видрукуване в хроніці "Плуга"...