Обличчя мопса. Як всміхається, то видко, що кількох зубів нема. Але що там — зуби? Як він сипле цитату за цитатою, та не сипле, а любовно, із смакуванням їх вимовляє! Дикція, скандування — була це своєрідна деклямація. А яка пам'ять! Чародій витягає з невичерпного мішка цитати з творів найзабутіших письменників. І при цьому — довірливо дитячий погляд синіх очей та ніякова усмішка на лиці, біле кашне і роздерта кишеня. Українська література вставала перед нами, як надзвичайно цікаве, тісно пов'язане з життям, історико-мистецьке явище. Навіть у найменшого письменника він знаходив скарби, перла й дорогоцінне каміння, в оправі найтоншого зеровського гумору. Слухаючи його, я в голові собі не покладала, що перед нами — найвидатніша постать у літературі нашого часу. Я, як і всі в авдиторії, ставала рабом його чародійства.
20
Лекції літературно-лінґвістичного факультету відбувалися в малих авдиторіях і там уже можна було ближче приглянутися, з кого ж складається наш курс. Дехто вже знайомий. Ось Юліян Западинський, що вже постриг свої льокони, хоч щоки й далі такі самі рожеві. Він уже викинув свого розлатаного кожушка, а ходив у чомусь такому, що й не пригадую. Ось і його товариш, Іван Теліга. Також нема вже шинелі й кубанки, а є приязна, трохи іронічна посмішка на лиці, як я розказую йому, що я думала про нього на основному курсі. Женя Смолінська стала вже Євгеною Смолинською. Походження її було бездоганне, дітей вчителів не виганяли і вони мали право спокійно вчитися. А курс на українізацію, що віяв повним вітром всюди, подіяв так, що вона перетворилась на Євгену, та сіма завжди учинна, лагідна, добровсміхнена, добре вихована, трошки шепелява. І Гребенюк тут. Борис Коваленко.
Інших я так добре ще не знала, але відразу стався між студентами курсу різкий поділ на два полюси, що так і не наблизились одні до одних аж до самого кінця. Одна група — "селюки" і "плебеї", а друга — "непмани" або "аристократи". До "селюків" належали діти села, вчителів, вони говорили між собою по-українському. А до "непманів" належав міський елемент, ті, що за час свого перебування в ІНО не перепустили через губу ні одного українського слова і дивились на нас із явним презирством, як на нижчу інтелектуально верству. В цій групі були вишукані делікатні жидівочки, що втримувалися високою платнею за право на навчання, між ними й дочка великого мануфактуриста, Лота Варшавер, завжди в штудерно вимайстрованому тюрбані. Там же була й Сумцова, яка не була "непманка", бо це з родини професора Сумцова, але вона читала в оригіналі англійські романи, трималася з "непманками", а з такими, як я, не промовила за три роки жадного слова.
На цьому ж полюсі була трійка: Алєксєй Полторацкій, що дружив з Певзнером і Рейснером, вузькогрудими інтелігентами з вищого жидівського світу. Вони підкреслено трималися втрьох відрубно. Полторацкій анкетно був синком київської вчительки, але нічого-нічогісінько не в'язало його з українським світом. Це був непманський паничик з цинічно-глузливим виразом, представник "русской золотой молодьожі". Українське йому було просто огидне. Він не тільки ніколи не говорив українською мовою, але й не вітався з нами, українцями, дивився завжди повище голови. Словом, вишкребок київського єдінонєдєлім-ського сміття. Я була неймовірно здивована потім, коли побачила, що після закінчення ІНО він прилатався до української літератури. Що він там робить? Його ж уся душа в російській літературі, він зо всіма потрохами туди належить. Та тепер я зовсім не дивуюся, коли читаю, що робить він в українській літературі: поліційний україножер, тільки українською мовою. Він таким був уже в ІНО, а українська література стала для нього трампліном для цієї кар'єри.
Поміж цими двома полюсами, що навіть кивом голови не віталися, успішно пливала Оля Воїнова. Вона була і тут, і там своя. Була вона киянка, але не така заможна, щоб тільки вчитися. Розносила вдосвіта газети, а вміння дістати таку роботу вважалося ознакою спритности. Вільно говорила обома мовами, відповідно до потреби. З усіма була в гарних стосунках. Типова студентка, включно з окулярами. Холоднословно сперечалася в диспутах, не переносила на особисте і ще й навіть опам'ятовувала своїх опонентів: "Та ти не гарячись! Ти гніваєшся, а ти доведи мені це спокійно!.."
її товаришка Білякович — плекана, але некрасуня, з довгими чорними льоконами-коркотягами — була дуже самовпевнена, а я тоді не знала, чому. Пізніше довідалась: чоловік її був визначний партієць і вона не боялася чисток та не знала злиднів.
Ні до якої групи не належав Шабельницький, вже самим своїм виглядом виділяючись. Він носив військову страшинську форму на своїх похилих плечах і мав риженьку борідку а-ля Троцький. Він був викладач мови й літератури у військовій старшинській школі, а тут поглиблював знання. Люб'язний, він дуже любив придумувати приємні слівця і з світською усмішкою казав їх гарною українською мовою, що дуже рідко трапляється серед жидів.
Була ще така Залізняк. Я думала, що вона з "етерними неп-манками", хоч величезні коси на голові вінком могли б бути свідоцтвом, що вона українка.
А от такий Спектор. Якби я не знала, що він жид, то подумала б, що це якийсь етіоп: кучерява голова, типовий африканець...
Метод засвоєння знань був такий, що ми ходили на лекції й записували собі, хто що вхопив, а потім у бібліотеці "проробляли" рекомендовану літературу. Бібліотек було до вибору три: одна університетська загальна, друга в кабінеті факультету, а третя — Всенародна на Бульварі Шевченка 14. Іспити ("з&ліки") складали щотриместра і нам записували це в матрикулі. І так котилися дні за днями.
21
Але неділі були виповнені "Плугом". Я точно приходила о 12-й годині на збори. Часом вони бували багатолюдні, а часом зібралися тільки самі члени. Вже усталилося членство. Крім Косяченка, Брасюка, Будяка, Шмигельського, Коваленка, був ще Юхим Дубков, Качура. Щупак ніколи не приходив, а фактичним заправилом був Яків Качура, заступник голови. Був він хороший товариш для всіх, навіть і для мене. До колекції моїх імен він додав ще одне: Явдошка. Ще в той час не було жадної дистанції між "начальством" та "чорною масою", як завелося потім.