З "рейнсковими погребами" раз на завжди було покінчено. Батько зайнявся улюбленим, книжками. Мабуть, це була його мрія, бо відразу навіз із Києва багато книжок. О, тепер уже є що читати! А що в Жашкові була це небувала річ, перша і єдина на всю околицю книгарня, то батько назвав її скромненько: "Писчебумажный магазин". Там продавалися шкільні підручники, зошити, пера й олівці, календарі, листівки і книжки, книжки, книжки... їх, здається, мало хто купував, але всі українські видання, що виходили в Києві, були. Крім того, в комоді у спальні були книжки, якими батько особливо дорожив, а на етажерці в їдальні всякі інші. Це все те, що батько назбирав у давніші часи.
А щоб ублаготворити й вульґарну частину своєї вдачі, то в одному куточку прилаштував він ще й гастрономію. Там була краківська ковбаса із Ставищ, червоні голівки ГОЛЛАНДСЬКОГО сиру та шоколяда "Жорж Борман". Солодощі на найвищій полиці, щоб я не дістала. Але я Граціозно добиралася до найвищої полиці і ласувала забороненою шоколядою. Я тоді була велика ласунка або, як мене називала мама, Хватоха.
Після того, як пошта вибралася, батько переробив контору на мешкання. Наймав. Стайня для поштових коней стала клунею, куди завозився в снопах хліб, тут же й молотілку ставили на день під яблунею. Тут же й хлівець прилаштували для поросяти... За вікнами нашої хати батько пробував обзеленити, понасаджував бузку й американську тополю. Але якось воно в нас не росло, хиріло, припадало порохами із шляху. Без не прийнявся, акації помиршавіли, садочок із клюмбами все більше занепадав і став зовсім нецікавий. Одна тільки вишня біля криниці щороку пишно цвіла та яблуня зароджувала яблука. Так ми були між містечком і селом. Від села вже відрізані, а в містечковому побуті намагалися ще щось сільське затримати.
А мені все це було тісне, все нецікаве, я хотіла ширших обріїв.
16
Так само, як не гармонізували два хутори, не гармонізували і вдачі мого батька та матері. З самого малку чула я, що батько витикав мамі її бідність. "Що ти мені принесла?" — була незмінна формула у його докорах. Мама була винна, що неписьменна, що не вміє збрехати де треба, нехитра, недоскоцька, недопитацька, як от інші жінки. Невторопна на відповіді. Мама була "необтесана", "не так махала рукою, коли йшла, якось по-мужицькому". Бож батько "пнувся в пани" і заводив такі "панські" знайомства, як монопольниця Олімпіяда Платонівна, як писар. Казали в нас "писар", "писарка", а прізвища ніколи не вживали, — здається, Петренко чи що? У хаті в "писара" говорилось "по-русскі", а цього вже моя мама ніяк не вміла. Вона безкомпромісово трималась своєї чистої хутірсько-ставищансь-кої мови і язик її рішучо не повертався на калічення слів, аби було "по-панському". Не було в ній жадної штучності та світської люб'язносте, в простоті своїй доходила до зовнішньої суворосте. Словом, не підходила до "світського" життя.
А батько, навпаки, дуже любив товариство. Якщо воно вищого щабля, то з відтінком підлещування, що було видко, аж світилося, і що я дуже не любила. У рівному собі товаристві (хуторяни, тітки) був веселий, жартівливий, широкої натури щодо напбїв на столі, сипав приказками, зараз пускав у дію музику — чи то грамофона, чи гармонію, чи скрипку, чи й свою улюблену сопілку. А сопілкою володів майстерно. Гомін товариства, гульня — його стихія.
Але це не значило, що й поза гістьми був такий самий. Вдома з нами був неласкавий, часто кричав на всіх за кожну дрібничку (ґдирав — ми називали), грубо наказував, особливо тоді, як і сам мусів щось господарче робити. Не любив "мужицької" роботи, та й усе. Хоч двоюрідний брат, Гевійон Гу-менюк, і обробляв землю з половини, а привозив готовий урожай, але треба ж було його довести до пуття. Тоді батько ставав дуже сердитий, ганяв нас усіх, навіть роздавав стусани. Зовсім не та людина, що в компанії!
Причина? Таж усім відомо, чому в батька така відраза була до всякої важкої сільської роботи. Ще замолоду кінь так ударив ногу, і так ушкодив кість, що боляк на нозі ніколи не гоївся. Тільки я, невторопа, того не тямила.
Мама ж навпаки. Не любила вона ні торгівлі, ні хатньої роботи, не мала й товаришок, щоб обсудити кого та поплітку-вати. Мовчазна була. Зате в городі поратися біля зела — то її свято. Але ж були й такі роботи, що самій їй не впоратися. Чи забрати картоплю з города, чи спустити буряки в льох, чи на город вивезти гній... То тоді батька нема, він якомога ухилявся, не хотів, не любив. Ніколи нічого не поможе!
І в такому ще пункті не розуміли вони одне одного: батькова пасія була книжки. Сам читав і в добрі хвилини читав мамі, щоб і вона приєдналась до насолоди від книжки. А при тому плакав, от хоч би й від "Миколи Джері" Нечуя-Левиць-кого. А мама в ті сльози не вірила, не вірила й у те, що читалося, бо хіба ж то правда? От, побрехенька! Як бачила сльози на очах у нього, то пригадувала, як то цей її чоловічок в перші роки одруження, як спали в клуні на соломі, штурхав її ногою, — це так будив удосвіта до роботи в полі. І як же може ця людина тямити щось у душевній тонкості, коли вона така брутальна й груба в щоденному своєму побуті, у реальному житті?
Я, звичайно, була на маминому боці. Я також не любила всього гуменюківського, їх грубости, їх бездарности в улаштуванні свого побуту, знехтування естетикою, що її звідусюди приносила місцева природа, і навіть того підхлібного виразу в лиці у батька, як говорив з "панами". Крім того, була я в опозиції до батька тому, що дуже не любила його криків. Як загадає що робити, то конче сердито, з наказом, примусово, а я від того наказу переставала хотіти те робити. "Я тобі що казав? Ви тільки їсте, а роботи з вас нема". Мама ж ніколи не примушувала, не нагукувала, казала по-дружньому, спокійно, а коли я чомусь огиналася, то просила: "Піди, піди! Принеси мені з льоху голівку капусти й кілька борачків...". І була охота зробити. Як скаже мама — робилося залюбки, але як батько, — ну, ніяк не хотілося.
— Не хочу! — відказувала я.
— А ти роби через нехочу! — чула я сердиту пораду. — Позвикали своїм пихом!
Я була на маминому боці ще й тому, що вона була бідна, "нічого не принесла", а тому зневажена в пихатому гуменюків-ському роді "багачів", якого найближчим мені представником був мій батько. Як і мама, я всю вину клала на батька за те, що живемо у містечку, а не серед зелені хутора чи "на городі". Ще не усвідомлювала тоді, але вже відчувала погорду від суспільства до батькового зайняття — торгівлі, — це вважалося низьким, нешляхетним. Не була в маминому нехитрому, але незалежному, на вигляд суворому, дусі ота підлесна, принижена постава батька до "панів", — в дійсності полупанків і підпанків. І не в мойому дусі також.