Та й от бачу, — ця світлина, в рамочці і засклена, стоїть під стіною, так наче її хто обережно там поставив. Шкло не розбилося, цвяшок на стіні нерушений. Всіх питаю, — хто це зробив? — ніхто не заходив до тієї кімнати. Якщо сама впала, то як це, що не розбилася, не перевернулася? Є повір'я: це знак, що хтось із цих на світлині помре. І справді: до року помер несподівано о. Хведір.
По його смерті Килина повернулась до батька Таращука на хутір, а згодом оселилась у Жашкові в селянській хаті за заїздами, де була свиняча торговиця. Але ми не дуже родичалися. Навіть я з Ванею, який мав таке саме прізвище і був приблизно мого віку.
* * *
Для мене ця хата пам'ятна ще тим, що я там випустила на землю сорок відер вина. Було мені тоді вісім років. Послали мене в підвал, де стояли бочки з вином, наточити пляшку рожевого вина. Я наточила, але не закрутила кранта. Словом, усе вино було на землі, а бочка порожня. Я страшенно перелякалася, знаючи, як то наш тато карає за таку дрібницю, як просипаний ненароком цукор, як ставить на коліна, каже тримати качалку піднятими догори руками, як крутить вуха... Що ж це тепер буде? Але що за дивна вдача була в мого батька! За дрібне кричить, ґдирає, штурхає, б'є, а тепер... Не почула я ні слова. Наче нічого не сталося. Навіть і не згадувалося потім. Видко, був у мене дуже переляканий вигляд.
І таке було ще не раз (уже в іншій хаті). Якось я наставила самовар, забувши налляти води, і він розлютувався. Пропав самовар! Мама бідкалася, а тато ані не підняв голосу. Другим разом топила я грубу соломою і наробила пожежі. Напхала повно віхтів, а сама з насолодою читала книжку. Солома ви-бухла, вогонь перекинувся на ту, що лежала біля груби, повна кухня вогню... (Добре, що я здогадалася кинути на вогонь стару одежину, що висіла над скринькою...). І нічого! Ні, докору, ні піднесеного навіть голосу. Це — наш батько! Той, що ніколи не скаже тихо і з ласкою в голосі, а все тільки грубим криком, наказово, той, що за шкоду на копійку так гарикає...
15
Щось недовго прожили ми в Галантовій хаті. Хоч завжди трясла лихоманка безгрошів'я, — особливо багато було нарад, де взяти грошей, як треба було за Ганю платити сто карбованців у гімназію та тридцять щомісячно за мешкання й харчування, — але як воно вийшло, що ми перебралися у власну хату? Чи батько таки виправив у діда на цю купівлю, чи платилися комусь проценти за позичку? Якось це пройшло поза мною. Я більше була цікава, де це і як це будемо ми жити.
Садиба, що стала власністю тата, стояла в самому центрі містечка. Це була жашківська пошта, отой великий мурований дім, збудований літерою Г, з досить великим подвір'ям. В домі жив начальник пошти, Карпо Шепель, і була поштова контора з виходом на волову торговицю, себто на вулицю, паралельну головній. Частина будинку була стайня для поштових коней. Дім був обгороджений високим парканом, а за парканом всередині височіли акації з білим непритворенно пахучим цвітом, розрослися кущі безу, заглядаючи у вікна дому. Ґанок житлової частини дому був обвитий диким виноградом, виходив у садок з плеканими клюмбами, сосною і розстеленим барвінком. Росла й вишня, а біля других вікон — яблуня й слива. Один кінець садочка з клюмбами був обмежений стіною з мурованої червоної цегли, це була задня стіна крамниці споживчої кооперації. Це також належало до садиби і стало власністю батька.
Шепелі знали, як треба жити. Хоч би й серед містечка без деревини, а виплекали такий чудовий зелений затишок. І я раділа, що оце буду жити в такому гарному домі, з ґанком, що виходить у садок, з перським пахучим безом, що заглядає у вікна. А це велике подвір'я можна буде зробити садом, як у Тупчіїв, та вкриється воно зеленим шпоришем, гарно буде...
Еге, не так думав наш тато! Там, де я мріяла бачити сад, він почав будувати ще один будинок, поруч із споживчою кооперацією, залишивши тільки вузький провулочок, щоб можна було возом заїхати у маленьке й тісне тепер подвір'я. Цей будинок був уже лицем до головної вулиці, майже напроти аптеки Двой-ріна і Тупчієвої садиби.
Ця вулиця, чи вірніше дорога, тяглася аж із Скибина, через усі довжелезні Городища, спадала вниз там, де кінчалися Городища, а починався Жашків. Перемахнувши через греблю, дорога знов пнулася вгору, попри церкву з одного боку, а двоклясову школу з другого, через містечко, повз скупчення крамниць і хат жидів-ремісників, повз бляхарів, кравців, бондарів, шевців, повз заїзд нашого сусіда Аби, нашу хату, заїзд Йойни, заїзд Співака, дім Ґрінберґа, де такі чудові монпасье продавалися, — а далі завертала ліворуч коло аптеки Пуклевича, садиби Кузьмінських, повз волость і далі — на Бузівку через Трояни, десь на гуман-ську дорогу... А що такого невилазного болота, як у Жашкові, трудно було на всій Україні знайти, то цю дорогу почали поліпшувати. З Городищ до Жашкова йшла соша (так ми називали шоссе), і, не доходячи до нашої хати, уривалась. Восени й весною зараз після нашої хати якраз перед заїздом Йойни була постійна баюра, в ній коні грузли по черево, вона ніколи майже не висихала. В найбільшу сушу, — і тб там було трохи боло-течка, яке, нарешті, ставало порозлуплюваними тонкими пластинами. Ми вміли ходити цим клясичним жашківським болотом у чоботях, а як трохи протряхало, то вишукуючи вже протоптані ступаки. Нарешті, з'являлися стежки, що гойдалися під ногами мов пружини, мов гумові. Дуже приємно ходити такими пружинистими стежками серед болотяного моря.
Скоро-но хата була збудована, ми й перебралися. Та не в ту вимріяну з бузком, що заглядає в вікна, не з ґаночком, що обвитий диким виноградом, а в нову. Наш батько не мав у душі ніякого естетичного почуття, щоб оточити себе красою. От, як Шепелі: вибралися на край містечка навпроти волости й відразу їх хата стала потопати в зелені.
Ми ніколи не жили в тому панському домі. Або його хтось наймав, або стояв порожній. Я так хотіла в ньому жити, але батькові ні моє уявлення про красу побуту, ні шепелівське, було не в голові.
Нова хата була, на мою думку, збудована без смаку. Замість вигідного й просторого помешкання з окремими кімнатами, двома входами (один парадний з ґанку, а другий до кухні), у нас було так: сінці. Одні двері до комірчини, а другі до кухні. Кухня, з вікном на подвір'ячко, гай-гай, без зеленого шпоришу. З кухні двері до більшої кімнати, там обідали і там ми уночі стелилися, — я на тапчані, а ще хтось із дітей на канапці. Двоє вікон з великої кімнати виходили на стіну Абового заїзду. З цієї кімнати — двері до малесенької спальні, там стояло два ліжка і скриня, а вікно виходило в стіну кооперативи. З цих двох кімнат були двері до двох передніх кімнат. Одна була крамницею, а друга звалась Ганіна кімната. Коли літом Ганя верталась із Звенигородки, то кімната була її, а зимою тут просто не топилося.