Так, це була лише стара-старовинна пісня, бо скінчивши її, оце ридання, брат Оразів почав знову жартувати, як і перед піснею.
Чекай!
А я ж і в Мерві чула вже цей спів. Я думала тоді, що то старий туркмен справді плаче, щось йому важке причинилося і він виливає під дутар своє горе. Шкода було його. А то був просто народний лірник, сказавши по-нашому. І навколо нього, як у нас на ярмарку, зібралась купка туркмен і слухала, зідхала...
Не уявляю, що було б, якби я справді з цим Оразом одружилася. В душі тоді я не дуже заперечувала проти такої можливості, так вільготно і розкішно чулася я в Туркменістані. Одночасно, я бачила всю абсурдність такої "можливостей". Я — в ролі дружини дикого азіята! А Ораз уже й представив мене братам, жінкам, і всім мешканцям селища, як його наречену. Це — його гелін!
Як уже надходила ніч, постелили мені в одній кімнаті з Оразом, бо це був такий тут обряд одруження — кайтарма. Я спротивилася і мені дали місце десь інде. А на ранок зустрів мене мороз обструкції всього роду, ніхто зо мною не говорив і навіть не було води очі промити. Вийшла я з непривітного дому, навіть не бачивши Ораза, — добре, що було принагідне вантажне авто до Казанджіка. "Роман" скінчився.
Але я не жалую, що в таку пригоду втелющилася. Бо як би інакше могла я побачити Туркменістан, а потім написати "Кай-тарму"?
Коли я потім розказувала мамі, що мало не вийшла заміж за туркмена, мама жаліла. "Треба було вийти! А потім би втікла!" От, не думала я, що моя мама така вільнодумна!
Вже закінчився мій двохмісячний термін відрядження. Я надумала повертатися додому трохи іншим шляхом. Казанджік — це вже ближче до Каспійського моря. Поїду пароплавом, через море. Так і зробила. Сіла в поїзд, що йшов на захід.
Ще по дорозі треба було чомусь висісти й кілька годин чекати на самотньому полустанку. Там я побачила ще одну туркменську родину. Бачила вже активіста, кочовика, робітників, а тепер ще й службовців залізниці. Службовцем була туркменка з дітьми. Йомудські хлопчаки в розплесканих тельпеках, з блискучими розумними очима та перловими сніжистими зубами, усмішкою, що була наче відбиткою цього кришталевого повітря. Дівчатка, що їх мама-залізничниця називала: одну "Сім сувоїв шовку", а другу "Сім верблюдів". Це значить — вона за них матиме такий калим. Вона жартувала. Калим уже законом заборонений.
Каспійське море було дуже непривітне, надуте, кольору бу-робрудного і навіть видалось мені, що чимось смердить. Нафтою чи що?.. Я була рада, як уже перепливла його і рада буду більш ніколи не бачити.
Але Туркменістану не можу забути, так мені було там прекрасно. Я побувала вдома! Серед свого рідного народу!
Ще довго ним жила. Хотіла все перечитати, що про нього написано. Засіла в бібліотеці й перечитувала, які де не є журнали та видання. Взялася за історію, але то величезна лектура, щільно пов'язана з історією всього Туркестану, з емірами, ханами, Чінґісханом, Батиєм. Дуже загайно, все життя треба присвятити, щоб розплутати всі ті туркестанські вузли. А мені коли б тільки про Туркменістан трапилась книжка, або хто порадив... Та не було кому радити. З того всього, я вичитала в туркменських журналах кілька дописів про жінок, піонерок розкріпачення, і написала на тій канві пару оповідань. ("Ніяз і Ґюллер", "Перший іспит кочовицького сина, Чари", "Кайтарма").
Мало того. Захотілось мені мати туркменського килима. Де там! Недоступне це. Але намалювати? Знов беру туркменські журнали і вивчаю ті зразки, що там трапляються. Беру кілька деталей, рисую на картоні, вирізую трафарет, купую білу й ультрамаринову фарбу, обрус фарбую в оранжовий колір — і ось у мене вже є в хаті "туркменський килим". Вже два "килими" є, а тепер ще повішу на входових дверях. Кімнатка вся в килимах і дверей не видно. Хто приходить — каже: "Тут артистична атмосфера".
І досі я зацікавлена Туркменістаном. Як тільки де зустріну згадку, так і прикіпаю очима. Вже в Нью-Йорку здибала я книжку СП. Толстова "По следам древнехорезмийской цивилизации", 1948, на підставі розкопів у пісках — і прочитала те, чого мені не вистачало, коли я була там. Розкопи там йдуть. Ось книжка В.И. Сарианиди "Тайны исчезнувшего искусства Кара-Кумов", 1967. Ще більше доказів: під тими пісками поховане повнокровне життя.
16
З Туркменістану поїхала я до Києва. Чого було повертатися до Харкова? Те місто не прийняло мене і я не прийняла його. Досить Харкова! Київ моя батьківщина, я належу тільки до Києва.
Ще з місяць володіла я туркменським набутком: все тіло було як твердий тугий огірок, в пустелі всі товщі й вода випарилися. Носила я себе таку легку, як пір'їна, здорову духом і тілом.
У Києві я без труднощів поновилася у Місцевкомі письменників. Секретарем був Новоселецький, той, що раніш працював літературним редактором у ДВУ. Людина дуже приємна, усміхлива і доброзичлива. На одну ногу припадав.
Був це уламок з давніших часів, коли діяли видавництва "Криниця", "Сяйво", "Час". Знав добре В. Самійленка, Чупринку та інших, кого згадував. Словом, своя людина. Він зустрів мене, як давню знайому, і ось я вже знову в письменницькому колективі. Не так, як у Харкові.
А тут вже все не таке.
Місцевком письменників уже не в готелі "Континенталь", а на Фундуклієвській біля Пушкінської. Тут уже нема розкішних заль з китайськими вазами й ліхтариками, а просто: величезна кімната, біля неї багато менших кімнат і коридорів. Ніяких прикрас, а тільки столи, столики, стільці. У великій кімнаті в першому кутку стояв стіл технічного секретаря МК письменників, а далі розставлені ряди стільців на випадок зборів. В кімнатках і коридорах стояли принагідні столики, там завжди юрмилося багато письменницької рибки, там завжди хтось грав у шахи, там найперше можна було почути найновіші новини. Письменники гуртувалися за своїм уподобанням, грали в шахи, дотепничали, пліткували, пошепки й натяками переказували те, чого вголос не вимовлялося.
В дальшій кімнаті була редакція журналу, вже тепер не Життя й Революція, а Радянська література, і головним редактором був не М. Терещенко, а Іван Ле. Вступ туди був невидно заборонений, хоч на дверях ніяких написів не було. Просто якось не входилося. Сам Іван Ле виходив звідти пограти в шахи і часто глибокодумно засідав за столиком, найчастіше з Яковом Качурою, теперішнім головою колективу письменників.