А після того й Овез із дружиною перейшли ночувати у шатро. Стіни кімнати давлять, — пояснили вони мені.
* * *
Але найбільшим інформатором був таки Ораз. Завівся тут у мене "роман", себто з'явився звідкілясь стрункий молодий турк-мен-текінець і відразу вирішив, що треба йому зо мною оженитися, тим більше, що я зовсім на туркменку скидаюся, ось тільки вдягнуся по-туркменському у "койнек" і "тапи".
Був примітивний і сирий, говорив каліченою російською мовою, що її навчився десь у Тулі (де він проходив науку, як уживати ножа й виделку), ходив у білих полотняних парусинових чоботях, з пляншеткою на ремінці через плече. Обличчям був і непоганий, схожий більше на перса, — але щоб так мене дуже захопив чи чим вразив, то ні. Та як же пропустити таку чудову нагоду почути від справжнісінького туркмена все те, що хотілося знати. Це ж нема ще сто років, як цей край став частиною Російської імперії. І хоч Ораз має вигляд активіста, чистий тобі "оплот совєтской власті", але цікаво...
Ось він хвалиться, що приймав участь у боротьбі з басмачами... — Хто такі басмачі? — Це в пісках, у недоступних для європейців схованках, крилися повстанці, бандити. Вони не визнали совєтської влади і ще донедавна боролися проти неї. Аж ось створено було загін червоноармійців із самих туркменів, що знають таємниці Кара-Кумів... — Ага, то Туркменістан не добровільно ввійшов до складу СРСР, — нотую я собі.
Не диво! Ось Ораз захоплено розповідає про недавню вольницю (а на мою думку — середньовічне варварство), про а л а-м а н. Очі Оразові при цьому блищать, бо він і досі вважає аламан найвищим виявом геройства й слави. Може й сам він був учасником аламану? Що ж таке аламан? — А це — збираються молодці у похід, зненацька наскакують на сусідні перські мирні села й грабують, хапають, що вдасться: килими, золото, срібло, дорогоцінний посуд, худобу, збіжжя, скакунів, невільників і невільниць, які потім ідуть на продаж, або раб-ствують, якщо нема кому їм викупити. Молодці повертаються з аламану додому вкриті славою. Хто більше виявив відваги в аламані, той більший герой... Було це — каже Ораз, — най-шляхетніше зайняття...
Таке ж, як і три, чотири тисячі років тому, — думала я. Так і за Кіра й Дарія було.
Так, це ще зовсім жива тут дійсність. Цей совєтський активіст душею й тілом схвалює таке "геройство", воно ще в його крові, ще його діди, а може й батьки ходили в аламан. Це ж Середня Азія, що тисячоліттями постачала отакі збройні ватаги, вони безперестанно колошкали мирну хліборобську людність сусідньої Аріяни, Персії... Перський цар Дарій навіть зайшов аж у Північне Причорномор'я, щоб завдати удару родичам цих середньоазійських аламанників, скитам...
Захоплений своїми оповіданнями, Ораз кожен раз щось цікаве для мене скаже. Він оповідає, як то в цій пустелі блискавично поширюється кожна новина, не треба телеграфу. Є тут "у з у н — к у л а к". Що таке "узун-кулак"? — Дослівно: "довге вухо". Новина переказується від вуха до вуха. — Я міркую: "кулак" — "вухо". А в нас теж є це слово, "кульчики", себто сережки, "вушка". А "узун"? Я колись проходила по Таращан-щині, колишньому осідкові торків, попри село Узин. То це значить — "довге"? Справді, кілометрів зо три тяглося воно, вузьке й довге, понад річкою.
А за цим почали сотатися й інші назви Жашківщини-Тара-щанщини: Ташлик, Кагарлик, Сабадаш, Колтуй... Моя "виробнича практика" ставала все успішніша.
А Ораз не тільки розказував, він і показував. Таке, чого я ніколи в світі не побачила б сама, якби не він. Живий туркменський побут. Про "клясову боротьбу", про баїв і батраків не почула я від нього ні слова, а зате повіз у гості до кочовика-скотаря, що живе в пісках. Шубовснула я в саму гущу кочо-вицького туркменського побуту. Самотня юрта серед пісків. В ній на паласах (килимах) сидів сам патріярх, а десь на задньому пляні були домочадці. їли ми плов з одної миски одною ложкою, а патріярх весь час примовляв до мене: "Ал, ал!" (їж). Подавала невістка. Як рабиня, з закритою шаллю ("яшмаком") нижньої частини лиця, ні звука не промовила, бо непристойно при старших сказати слово. Я — інша справа, я — гість. Але тут же мені Ораз каже, щоб я не відмовлялась їсти, бо це буде велика образа для господаря. Коли ж надходила ніч, то Ораз чомусь із значінням мені сказав, щоб я нічого не боялася, бо мене, як гостя патріярха-кочовика, ніхто не посміє тут скривдити, пальцем зачепити... Я тих слів тоді не розуміла, а то ж означало, що тут десь недалеко є басмачі, боятися все таки є чого. І Боже мій, як холодно було над ранок у тій самій юрті, що вдень дихала розпеченим піском! Як на все, на нас самих і на наше накриття наліг грубий шар піску!
Цей кочовик весь час міняє місце осідку. Зимою він від-кочовує із своїми отарами до підніжжя Копет-Даґу під кордон Персії, а весною, як зацвіте пустеля і є там подостатком води, то кочує по Кара-Кумах.
Дуже мене манило побувати в цих горах, побачити їх зблизька. Ораз і це може. В горах є промисли, добувають там (от, забула, який мінерал), а в одному такому промисловому селищі працюють робітниками його два двоюрідні брати. Ми й поїхали туди якимсь принагідним вантажним автом.
Копет-Даґ — чорні безлісні гори. У селищі знайшли ми й братів. Обидва і їхні жінки дуже привітно та гостинно нас прийняли, тут уже не було приниженого, підлеглого в поведінці жінок. Вони жартували, наче й командували у хаті. Зараз влаштували й бенкет для гостей, на килимах долі. Але... Жінок не було тут. Жінки, звичай каже, не сміють бути учасницями. Ми сиділи на паласах, нас тільки четверо, — три брати і я. Я — наче на голках, на душі шкребло...
А тут один брат заспівав і заграв на дутарі... Це вже мене стрясло. Була то не пісня, а ридання кочовика, що от-от у спеці й спразі загибає без води. Очі закочені під лоб, ридання й заїкування — від неможливости висловити своє горе... Та чекай! Це ж я чула ще в Жашкові у дитинстві, як жили ми в заїзді. Так моляться старі жиди, вбравшись у смугастий талес і тору та похитуючись. О, Аданої... Це — спів кочовика, сина пустелі. Цікаво ж, що від Авраама до жашківських Иойни й Аби протягом кількох тисячоліть нічого в цім співі не змінилося! Цей спів не особливість гебрейської релігії, не тільки спів Авраамо-вих, Иосифових, Мойсеевих кочових племен, а взагалі пісня пустелі...