Особливо цікаво було довідатися, як він творить. Модерно, як і належиться генієві. Хтось сидить за столом та шкрябає, шкрябає, шкрябає, потім закреслює, закреслює, закреслює, знов шкрябає... Не він, ні! Божко ходить по кімнаті і диктує секре-тарці-друкарниці свій епохальний твір, — зате ж подивіться, яка кирпичина! Так називав Божко свій грубезний роман "У степах", написаний на машинці під диктовку. Цю "кирпичину", грубезну й важкенну, він роздавав на всі боки широким князівським жестом. Мені подарував у різні часи аж дві, але я ні одної не могла вчитати.
Отож у Божковій "кирпичині" радянська критика знайшла "яворщину" і тепер на всі лади відмінюють ім'я Сави Божка у компанії з Докією Гуменною, "куркулькою й аґенткою польської дефензиви". А до того ж вона ще й живе в його кімнаті.
Так, Божко приїхав на свій розгром, на суд. Але щасливий чоловік, він і в цій ситуації зумів бачити світ, як безперервний благовісний для нього збіг обставин. В його очах оті збори, де розбирали по кісточках всі його гріхи супроти генеральної лінії партії, були його тріюмфом, а свою промову, яку йому дозволили виголосити на свій захист, він назвав тронною! "От, шкода, що ви не чули моєї тронної промови!" — хвалився він, прийшовши після тих зборів додому.
І не зважаючи на всю свою пиху, бундючність та помпу, був це дуже товариський і просто таки "душа нарозстіж" чоловік. Вкритий оптимізмом, як панцером, він ніяк не подобАв на людину приречену. Тут його мало не позбавляють партійного квитка, мало не виганяють звідусюди, а він... хвалиться своїми успіхами у жінок. На доказ — відразу витягає грубу паку фотографій. Ці всі — його коханки! (А Минко потиху сказав, що він попросту краде світлини, "жертви" навіть не знають, що потрапили в "Божкові коханки"). І про Наталю Забілу нащось розповідав мені інтимні подробиці (її перший чоловік!). Про якусь коханку, що тепер є в нього... "От, якби ви її побачили! Як піч! Як оця шафа!".
Але ж не хто, як він розкрив мені очі на те, що власне діялося. Це Божко дав мені зв'язну картину всіх подій, що вихрили навколо.
* * *
Божко говорив ширше й політично-партійним жаргоном (його ж ніяк не можу засвоїти), а я вловила тільки суть і тут передаю своїми словами, як умію.
Це б'ють не мене, не Божка, не інших "куркульських письменників", не Пилипенка навіть за нас, це дарма, що Пилипенкові повишукували "слабі місця" на доказ його "правоухиль-ного опортунізму". Вірніше — Пилипенко тільки передня фігура у двобою, що розігрується за лаштунками. Двобій точиться між Косіором і Скрипником, бо це Скрипник має бути на тому місці, де тепер Косіор. Пилипенко людина Скрипникова, він посідає важливі ключові позиції, так що дуже важливо його з них вибити. От його й торпедують, щоб послабити Скрипникові впливи, силу, владу і що там тільки не є. Верхівка столиці поділена на ці два табори. Які — Божко ясно не сказав, але я думаю — централістичний і місцевий республіканський. Централістичному не так то легко добратися до Скрипника, то оце обходять такими довкільними стежками... Дивись і розумій, що діється на верхах і куди гне політика. Скрипника ще не можуть досягти, але покищо вибивають із сідла його людей. На протилежному боці, Косіоровому, стоїть Андрій Хвиля...
От тобі й хвалько-Божко! Передбачив, що буде через пару років. Як він на початку 1932-го року міг відчути, що всесильний тоді Скрипник у 1933 році застрелиться, щоб уникнути знищення від власної ж партії? А Андрій Хвиля потім буде на Скрипниковому місці наркомом освіти...
* * *
Божко поїхав у Херсон назад, а похмура Пилипенкова трагедія заглиблювалася далі. Не допомогли його "покаянія", де він і від мене відпекувався, визнавши в числі своїх "помилок" і друкування моїх нарисів. Вигнали його з усіх посад.
Востаннє бачила я Пилипенка на одній велелюдній площі, де сходяться трамваї. Стояв і він серед тих, що чекали. Постарів, знищений, принижений, побитий, змучений. Уже нема того виточеного з мармуру обличчя "папаші" із плеканими вусами, а стоїть бідна зацькована людина. Він удав, що мене не бачить. А я так хотіла підійти й сказати, що не маю ніякого жалю за те, що він вирікся мене, покаявся за захист мене, за свою "правоопортуністичному помилку". Та не посміла. Я ж була вже "одіозна постать" і моє признавання до нього може йому тільки пошкодити. А ще — кому приємно бачити жаль в очах до свого нещастя?
7
Мене також уже остаточно виганяли. В ДВУ не тільки не давали вже роботи, а й перевели остаточну розплату. В бух-гальтерії той, що виконував цю операцію, невинно запитав мене: "Чи хочете ви забрати ті сто карбованців, що підписали на позику Повітряної фльоти?". В цих словах без співчутливого виразу в очах і з холодною барвою в голосі я відчула: "Нічого не давай таким чортам, як вони тебе ні за що нищать!". Я чомусь вважала нечесним відмовитися від підписки і свої останні сто карбованців подарувала Повітряній фльоті.
Потім походила попід велетенським стендом у фойє видавництва з виставленими книжками Пилипенкового видання, зверху аншлаґ: ЛІТЕРАТУРНИЙ БРАК. Стояли там і мої "Ех, Кубань...", "Стрілка коливається", "Кампанія"...
Я тоді була така розтрощена, що перестала щось відчувати. Затупіла, одубіла. Розпад особистости. Нема того мого постійного бажання рости інтелектуально, читати, бачити, сприймати нові вражіння. Лише жити трав'янисто-тваринним первісним відчуттям. Сердилася, коли хтось намагався порушити цю трав'янистість. Нема нестерпного страждання. Коли вже стає нестерпно, людина умліває, або отак дубіє, без відчуття болів. Це — якийсь панцер, що ним природа сама обгортає смертельно вражене єство. Це вже навіть не прострація, що я переживала на вакаціях, після першого року в ІНО, а ступор. Я — побита, не маю сили підвестися... Так тривало довго-довго.
. А ще ж так недавно їздила я на виступ у Криворіжжя разом із Антонюком і Голованівським, як "своя". А тепер... Що ж далі?
І що найдивніше — ця найглибша депресія-завмирання духа ішла в парі з почуттям: я нічого не боюся. Я нічого проти сумління не вчинила. Знайшла я тепер свій запис у щоденникові з 8-го березня 1932 року, після остаточної викидачки мене з "Плуга":