Так, я обклалася, але газетний зміст відскакував від мене, як горох від стіни, і горошок цей перекочувався по всіх однакових сторінках газет. Я не могла пролізти крізь суконну мову ша-бльонових стандартних фраз, що ними рябіли всі сторінки, та отой нещирий патос. Що воно, наприклад, за "повзучий емпіризм"? Це може справжній реалізм, а не той "політично грамотний" сахарин, соцреалізм?
* * *
Я не могла читати газет ще й тому, що вернуло від явної брехні. Все треба читати навпаки.
Всяке правдиве діло повинно йти правильними шляхами, а не єзуїтськими, — думала я, розгризаючи те, що в газетах вичитувала. Злом добра не зробиш. Як можна йти до щасливого майбутнього одній частині народу, коли воно будується на нещасті другої частини? Хіба тітка Тодоська не частина народу? А її вивезли на загибіль за Урал...
Чого це про французьку промисловість можна прямо писати в наших газетах, що вона виросла на інфляції, на знеціненні робочої сили? Все названо своїм іменем. У нас же, — пишуть ці самі газети, — платню робітникам піднесли на 16 з половиною відсотків, але не пишуть, що кошти прожиття зросли на 400 відсотків. Себто й наша робоча сила знецінена і за її рахунок росте соціялістична промисловість.
Ось Грицько, Василів політично неписьменний брат, сільський парубійко, розказує: "Дядько в місті питає: — По чому булка? — Один карбованець, — відказує продавець. — А три на карбованець не можна? — Ні. — От, а я вам цілий пуд продав за карбованця!..". То хіба не корисніше було б сказати робітникові й селянинові: "Ти віддаєш багато, а дістаєш мізерно, але це мить в історичній епосі, що ти її своєю працею починаєш...".
Але з Василем Минком так "контрреволюційно" не поговориш. Коли я починала отаке розводити, отак теоретично критикувати те, що читала в газеті, Василь швиденько переводив розмову на щось інше, або ж — усе виправдував. Нічого злого в нашій дійсності, на його думку, нема, де я те зло побачила? Все діється якнайліпше. Василь — справжній "оплот советской власті на местах"!*
Я з цими "відсотками" чіплялася й до Юрка Лавріненка, одного з тих небагатьох, що не гребували розмовою зо мною. Що він на це сказав? Яка двозначна відповідь! "Той, хто буде порівнювати 16 відсотків із 400 відсотками, той суттю чинить контрреволюцію". Це вже він, видко, перебудовувався? Або говорив езоповою мовою? Бо як це поставити поруч із іншими Юрко-вим висловом того ж часу? Той вислів також вразив мене своєю образністю. "Це як коням: поставили біля очей "надґлазнікі"** і кажуть дивитися тільки вперед, а по боках — недозволено".***
* В книжці "Червоний Парнас" (Василь Минко, Київ, "Радянський Письменник", 1972) Василь подає і цю частину своєї біографії (чи сповіді). Мене вразили такі його бідкання: "Про що ж писати? Нема теми". Врешті, знайшов: "Беладонна" — про розпущену жінку, "отруйну рослину". В цім же місці він оповідає, що постійно виїжджав у відрядження від партії на село для "виконання державних завдань". Це ж значить: розкуркулення, викачка хліба, насильна суцільна колективізація, голод, вимерлі села, безрадісні картини колгоспного живоття... От і напиши, як свої ж брати за ноги хапали та молили лишити трохи посліду дітям, та благали не виганяти з хати взимку на мороз. Вистачило б сюжетів не на одну книжку. Тільки опиши все те, що бачив і сам переживав, певний, що все це діється на добро... Чиє?
Ні він і тоді не мав чого писати, і в 1971 році не посмів про ті часи заікнутися.
** "Наочники"? Ніхто з нас не знав, як буде по-українському — "надґлазнікі". От, селянські письменники!
*** Аж через 15 років розказав мені Юрко, як він думав насправді в ці часи. В Зальцбурзі, у таборі Лексенфельд, згадався Іванушкін, отой, що колись приїздив до ставищанської педшколи, — з розкішною золотою бородою, обличчям юнака і добірною українською мовою. Він, виявляється, був директором софіїв-ської аґрошколи і за свою бороду мав інтимне ім'я — "дід Василь". Так от яку розмовочку мав Юрко з Іванушкіним, що виховував уже не членів профспілки, а комсомольців. Це було на тлі подій, що вирували навколо. Питає Юрко:
— Діду Василю! А якщо для побудови соціялізму треба буде всіх українців вивезти на Арктику, ви це зробите, діду Василю?
— Так, якщо треба буде, — зробимо, — відказав "дід Василь" з пишною бородою і молодим лицем. — Ми ж ідемо через СОЦІАЛІЗМ до побудови інтернаціонального комунізму.
— Якщо так, то на..ав я на такий соціялізм і комунізм! — відказав вихованець.
Проти вивезення на Арктику частини українців він тоді не протестував, тільки проти депортації всієї України.
Але Боже мій! Ми тоді всі були спантеличені, всім нам агітпроп понавішував "наочники", ще й із кольорами. Одні знаходили в собі гнучкість мислі, щоб бачити чорне білим, а другі — ну, ніяк не вміли і більше розуміли політично неписьменного Грицька, ніж ідеологічно витриманого Василя Минка.
6
Як уже дуже розпалилась "проробка" Пилипенка й тих "куркульських письменників", що "сховались під його широким кожухом", приїхав із свого півдня України й Сава Божко. Побоїще і розгром уже набрали широкого розмаху. Не було газети, не було зборів, щоб Пилипенка не виклинали. Я не могла зрозуміти, чого така напасть на нього.
Наївна провінціялка, я нічого не розуміла. Не тямила, за що мене громлять, в чому я мала каятися, коли "не їла душа часнику" — не є я ні в шпигунах, ні в агентах чиєїсь дефензиви, ані не ставлюся вороже до будівництва комун. Тільки треба ж зафіксувати цей історичний етап, що в ньому ми живемо, таким, як він є, а не присахаринено. І коли я питала щось у тих, що краще мене розуміли, чому це побоїще, то вони теж не могли нічого пояснити, тільки казали:
— Читайте газети!
Божко ж усе знав.
Такої кольористої фігури, як Божко, треба пошукати. Хлес-таков! Просто милуєшся цим неперевершеним апльомбом, цим баронмюнхгавзенським самохвальством, коли бачиш його й слухаєш. Всі його розмови крутилися навколо "я", "я", "я", довкола його величі, успішности всюди і скрізь. Він і далі їздив не так собі просто, як усі смертні, а на спеціяльний безкоштовний урядовий літер. В кожні двері начальницьких кабінетів має він вільний вступ, без попереднього зголошення.