А Жашків? Жашківщина? Степ та й годі. Нема ставів, якийсь один жалюгідний, як іти до (села) Тихого Хутора. Біля хат нема великих садів, а бідненькі вишнячки. Ото й тільки, що яри зелені обабіч містечка і в них струмочки.
Один яр починається у саду Пуклевича і розростається в яругу, що відцілює містечко-ґетто від Другої Дачі. Через той яр є кладка, я не раз там ходила. А другий великий яр, це як іти до нашого города на Першу Дачу у протилежний бік. Там рівнина містечка круто обривається вниз,, треба обривом спуститися повз Брбвара (тільки назва, ніякої броварні тепер нема, але колись була і назва зосталася). Як іде дощ, то не земля, а глина розкисає під ногами. Унизу ж — ручай, літом майже висохлий, але все тут заросле лозою і терниною, що дряпається вгору аж до самих хат. Ці хати притулилися на взгір'ї так, як типово для трипільського краєвиду.
Мабуть, це місце дуже й дуже старовинне. Там є один вельми інтриґущий горб. В розвилках двох ручаїв — кругле пласке попелище, як могила. Одна з найдавніших сцен, що залишилася в пам'яті, це: я йду з татом, що веде мене за руку, (така я ще мала була) і коли ми йдемо через цей чорно-сірий горбок, тато каже: — Чуєш, як гуде? Наче глечиком по животі гупає. От походи... — Я побігала, — справді глухий гуркіт відгукувався під моїми ногами. Я й досі не знаю, чого це хтось має глечиком по животі гупати, але твердо пам'ятаю цей вислів, як і саме гупання та дудніння. Тут або віками зсипали попіл з усіх сусідських хат, або... або це було з предковічних давніх-давен ритуальне місце — жертвоприношення. А може це тут мої предки, хлопці й дівчата, справляли свято Купайла, може тут рік-у-рік горіло священне багаття? Дивись, яке підходяще місце: угорі над головою почіплялися хати, сюди сходяться верболози, дві річки творять трикутник. Вони напевно колись були повноводними й буйними ріками... В них кидали дівчата вінки і ворожили, вогонь палав, скакали через нього, купальські пісні лунали... Та то було колись. Тепер, крім цих мальовничих за-кутків-ярів, Жашків більше степовий, ніж лісостеповий. Все тісніше й тісніше стає на цих садибах. Отож і той яр помалу випростовується в вулицю, що веде до ширшої і до просторого колись обійстя прапрадідового, а тепер поділеного на смужечки, де й наш город...
Я думаю, що різний стиль двох хуторів, маминого й татового, має своє коріння у середовищі, що з них похбдили їх будівники.
10
На хуторі Адамчику за Троянами влітку було зовсім нецікаво. Незатишно, нема де подітися, непритульно. Саду нема, лише за хатою кілька вишень. Подвір'я велике й довге, вдалині кінчається величезними ожередами і ліском. Це подвір'я населене різними шопами, оборами, клунями, хлівами, стайнями. Ще й так накидано скрізь у безладді різного господарчого реманенту: бброни, сівалки, косілки. Нема внутрішнього гармонійного укладу, як у Кравченків, нема смаку, нема тут почуття естетики, бездарно. Тут ніхто про красу навколо себе не дбає. То може там у лісочку душа спочине, за ожередами? Еге, спочине! Бідний, хирлявий з тонкими деревинами, ще не вступиш у нього, як уже й кінець видно. Нема, гай-гай, того мрійного простору, що в Кравченків. Ото й тільки, що весною багато синього рясту...
Хоч і степ, а нема тут розгону, хутори тут стоять як солдати вряд, наче одна вулиця: Гуменні, Барабаші, Лозові, Завертані, Слухаї. По другий бік "вулиці" — степ.
У хаті — вічна нещирість. Бабуня Кирія любить своїх дітей, а цих нерідних дітей і внуків — лише вдає, що любить. Маленька жебонлива бабка із солоденьким співучим голоском. Мій батько називав її позаочі "Керейка", а при ній казав мені: "Поцілуй бабуню в руку!" Дочка Палазя, нерідна сестра татова, позаочі звалась "раба гадюка", бо мала на носі трохи ластовиння. Йосип, бабин улюбленець, в бабуню Кирію вдався: лагідненький, хитренький, солоденький до всіх. Василь не до рідного свого брата Йосипа горнеться, а до мого батька, і часто приходить на пораду та з хутірськими новинами. Цей Василь заслужив у діда неласку тому, що він — ще одне ледащо. Вишле дід його в поле, щоб наглядав за наймитами, а Василь вкраде у сусіда Барабаша барилко меду і частує ним своїх товаришів-наймитів. Мед виїли, барилко закопали і діло з кінцем! Тільки потім зустрічає сусід Карпо Барабаш Василя й питає: "А що, солодкий був мед?" — Ну, і різні такі інші Василеві витівки, що нагадували колишні Кузьмові. Тільки без "скрипочок і книжечок". Отаке убоїще!
Не був заплутаний у ці нещирі й зовні ласкавенькі взаємини дядько Хведір, піп. Ніколи не говорилось у нашій хаті проти Хведора чогось ущіпливого, злого, заздрісного. По-перше, був далеко, а по-друге, усі відчували до нього повагу, навіть наш батько, який ніколи не міг простити дідові, що Хведора вчили, а його — ні. Хоч він і Мокрина найбільш були ображені, призначені дідовою волею бути мужиками і працювати на те, щоб Хведір вивчився на попа.
Ця зверху лагідність, а під сподом вічна війна, творила якусь задушливу атмосферу в цім хуторі. Як бабуня ласкавенько пригощає чим, то так і здається, що все це десь лічиться, бо вона скупа. Не так, як на маминому хуторі, де бідно, але щиро навстіж, де нема багацької журби.
Проте дід любив великий родинний збір, пишну родову учту, де він у центрі, патріярх. На Великдень, а головне на Різдво, до діда на хутір зіжджалися дочки з чоловіками й дітьми, сини з жінками й дітьми, бабина Киріїна рідня з Городищ, свати Ба-рабаші й Таращуки. Нам, дітям, призначений ванькір, де було велике ліжко, скриня й висіли кожухи, де бабуня обділяла нас цукерками й копійками. Але ми шейкалися скрізь, а потім нас садовили за стіл разом із дорослими, наливали по чарці вишнівки... На столі стояли шинка, ковбаса, біґус і холодець, ну і хрін, звичайно... Не дуже прислухалася я до розмов, бо вже й так знала, що дід говорить. Те саме, що й у нашій хаті, як зберуться в четвер. Дід, як випив чарку, то зараз згадував, яке то йому горе було, коли померла Ганна, царство їй небесне, та яке ледащо був отой бовдур і убоїще, Кузьма. Тітка Мокрина, вив'язана у червону квітчасту хустку, сварилась із дідом і стукала кулаком об кулак, а тітка Тодоська, вив'язана в зелену квітчасту хустку, блаженно всміхалась і казала, що їй усі добрі, всіх вона сердечно любить, ніхто їй ніякої кривди ніколи не зробив. А дід уже й приплакував: