Перекладала я повість Свен Гедіна "У пісках пустелі Гобі", — з російської, звичайно. Бо ця подорож мені дуже подобалась, я сама хотіла б подорожувати, то хоч перекладом надолужувала бажання. Як ніхто мені цього перекладу не замовляв, то я сама собі замовила. Та гай-гай! Занесла я переклад до Держ-видаву — там не було потреби в ньому. Нема в видавничому пляні. Але працював там симпатичний і доступний літературний редактор Новоселецький і сказав, що потрібні переклади з французької. От якби я знала французьку мову...
А я ж трохи знаю французьку мову, треба тільки її вдосконалювати. Я вступаю на курси Берліца, ходжу, поки вистачає сил і кишені. Аж зустрічаю на вулиці Гасю Турчинську, виявляється — вона також вивчає мову, тільки англійську — "ту бі ор нот ту бі?" — на курсах чужоземних мов. — Є такі курси? — Так, на Фундукліївській, нижче Володимирської — То й я вступаю на ці курси, на французьку, викладач — француз Картьє...
Саме тоді прийшов до мене офіційний лист, запрошення зайти до київської філії ДВУ. Прийняв мене Аркадій Любченко, що завідує, виявляється, сектором чужоземної перекладницької літератури у харківському Держвидаві, а до Києва приїхав у видавничих справах. Коли я прийшла, питає мене, чи не взяла б я перекладати роман Роні Старшого "Ксипеґуси". Я ніколи не чула про таку книжку, але з радістю взяла це замовлення. І от вже й перекладаю, щасливо мучуся, бо багато невідомих слів, зворотів, весь час звіряю із словниками, підбираю найвідповід-ніші українські вирази. Мучуся, але вперто перекладаю і навіть здаю цей переклад, і навіть одержую за це гонорар. Але мабуть моє знання французької мови було дуже недосконале, бо вже ніколи я не одержала запрошення на перекладання. Думала навіть, що "Ксипеґуси" забраковані і не побачили світу, десь утонули в нетрях ДВУ... Яке ж було моє здивовання кілька років згодом, коли в одній сільській бібліотеці на півдні України побачила я книжку "Ксипеґуси", досить уже зачитану, з написом на титульній сторінці: "Переклад з французької Докії Гуменної". А мені навіть авторського примірника не прислали!
Я не пам'ятаю зустрічей з Василиною, мабуть, вона була тоді в інших сферах. Але з Гасею Турчинською ми тоді дуже часто зустрічалися. Оце йду Хрещатиком, — назустріч Турчин-ська. — Куди йдеш? — Та там десь біля тебе в Марксо-Ленін-сь кій катедрі доповідь Шабльовського. Ходім!
Я перший раз чую, що біля мене щось подібне є, а виявляється, — справді біля мене. Лише через один будинок. Поруч шостиповерхового житлокопівського стоїть аристократичний осібняк-палац, оздоблений ажурними штахетами. Один з найкращих палаців на цих вулицях, у легкому ренесансовому оформленні. Двері відкриті, можна зайти, а в вестибюлі можна бачити себе з усіх боків у перехресних дзеркалах. Можна й сісти у невеликій залі, оформленій дубовою різьбою. Це я вперше в такому київському палаці (і востаннє!). Ми втрапили на засідання. Виступали Шабльовський, Борис Якубський, Самійло Щупак та інші, а для мене було важливо не те, щб вони казали, але як вони казали. Релігійно, наче в церкві чи синагозі молилися. Я навіть, після закінчення, хотіла була перехреститися, та вчасно схаменулася. Всі інші плескали, теж ритуально.
От, якби не Гася, то я навіть не побувала б у цьому будинку, не знала б ніколи розкоші всередині. А щодня ж ходила повз нього.
Вчащали ми на інші доповіді, на концерти, до ДВУ, до редакцій, — де тільки пускали, де відчинені двері.
Десь Гася викопала нову письменницю, що ще недавно була черницею. Вона написала книжку про життя в монастирі, про розбещеність там. Читала нам. Це вона, здається, казала, що половина мешканців Микільської Слобідки за Дніпром — діти ченців? Скоро ця Ткачик померла, а що сталось із її повістю — не знаю.
Пам'ятаю також авторський вечір Наталі Романович-Тка-ченко. Читала вона повість "Роман-зілля" і нам повість видалась тягучою, без дії, але ми ввічливо слухали. А може видалось нам безвиразним тому, що її мучив весь час тик, вона безвідгалу моргала й смикала м'язами обличчя. Внедовзі вона й померла. Хоронили її на Байковому кладовищі, чоловік 60 ішло за труною. Мжичило... Савченко, Терещенко...
Це тоді десь зимою сиділа я увечорі в хаті, світла не запалювала. І уявилась мені баба на печі. Я почала записувати навпомацки, а вранці розібрала по пам'яті каракулі та назвала тоді "Покинута баба". (Потім я переназвала: "Сосна чекає чуда"). Послала Пилипенкові, а він надрукував у журналі Плуг. Чомусь ця невеличка річ викликала аж два відгуки. Один — "новеля розміром мала, але вражіння від неї, як від великої повісти". А другий — дуже зневажливий. Як казали тоді, — "нищівна критика".
З плужанами я ніколи ніде не зустрічалась. Чи й були такі в Києві? "Плуг" це ж щось дуже соромне. Я аж здивувалась, як зустріла на розі Левашівської й Інститутської О. Корнійчука (біг кудись) і він, тепер уже член ВУСПу, по-давньодружньому запитав, звідки-куди, а як почув, що я тут живу, напросився: "Я прийду читати п'єсу..." Тоді ще Корнійчук був звичайна людина, це був останній раз, що я його звичайною людиною бачила.
* * *
Вже вичерпувалися мої ресурси, а підійшла зима. Починало ставати дуже круто, а виглядів на переклади ніяких. Моє пів-голодування наближалося вже до часів першого року студентства на Паньківській. В хаті ніколи не було ніякого запасу на другий день. Купила — з'їла. Про таку розкіш, як молоко, не було й мови. Чай з хлібом — ранковий режим. Лягала спати з почуттям голоду, бо не вечеряла.
В ці дошкульні дні зустрічаю Шабельницького, що колись був на нашому курсі. Чи й тут діяв замисел Істоти? Шабель-ницький дуже уміло випитав мене про мої катастрофальні ситуації, запросив мене на обід, познайомив із дружиною, що звалася Нехама. Ця Нехама теж десь викладала, розмовляла тільки російською й ані слова не говорила українською. В ній уже виразно відчувалося, що вона — член партії, в чомусь невловному. Отже, Шабельницькі запрошують мене приходити обідати щодня, це для них нічого не складає, бо вони обоє працюють, заробляють, а щоб не було мені прикро, то я буду з Нехамою два рази на тиждень мати зайняття української мови. Я мала її українізувати. Може їм не так треба було тієї лекції, як хотіли мене підтримати. Так тривало досить довго, щось тільки ззовні розбило цю угоду і я ходити до них на обіди перестала. Здається, це Шабельницькі постаралися мені працю — три тижні заміняти вчетельку на Звіринці у школі.