Та всі ці істини виголошували старші літератори. Найчастіше у напхом напханій залі Всенародної бібліотеки на Бульварі Шевченка 14. Потім у всі кінці Києва розходилися ті маси, продовжуючи бої далі, коментуючи все почуте й побачене, пережовуючи все те, що почули на таких "цирках". Молодші — плужани, гартованці, молодняківці — не наважувалися встрявати в бій.
Але Борис Коваленко такої скромности не мав. Він скалькулював, що це найкраща нагода для придбання так довго очікуваної слави. За ним уся офіційна лінія цека й агітпропу і можна безжально громити цих буржуазних інтелігентів, що позасідали на ключових позиціях. З якою їдцю виступав він проти Зерова! Філігранну блискучість і діямантовість Зерова він задумав шахувати грубою невігласною пролетарсько-марксистською дубинкою, — студент його! Він мав нахабство лізти на трибуну із своїми суконними двохверстовими цитатами з Маркса (і пам'ятав же він їх!). З нього реготалися, він вже придбав прізвисько Голобельника, але він говорив своє, мов таран, із обличчям погребника та мішком тельбухів у синій чемерці. Та й діставав же він потім від Зерова, під грім оплесків від усієї публіки.
Я сама бачила, як одного дня в понеділок після такого диспуту ішов Коваленко біля університету, майже на розі Во-лодимирської, а назустріч йому Микола Зеров. Не Коваленко, а Зеров зняв широким жестом капелюха і привітався до Коваленка з усмішкою, де було 991Л відсотків іронії і пів відсотка привітання. Чи зрозумів Коваленко цей джентльменський жест? Не кладіть помаранчів перед свинями, вони думають, що це картопля. Якби Зеров не привітався, то Коваленко й не здогадався б, що з супротивником теж треба вітатися.
Зо мною Коваленко не вітався ніколи, а прошивав ненависним поглядом, наче я йому батька вбила.
* * *
Як же я ставилася до всього того, що чула на всіх тих вечорах і диспутах? Член "Плуга", а належати до "Плуга" почало вважатися просто непристойним.
Моя думка під бомбардуванням дискусій і дійсности двоїлася. З одного боку, я всіма чотирма кінцівками голосувала за вдосконалення, за напрям "до джерел", що проповідував М. Зеров, прагнула осягнути високу майстерність. А з другого... Ось я чула, що якийсь студент-початківець прийшов до Зерова із своїми віршами, просити поради, а Зеров захисно підняв руки й перелякано вигукнув: — Ні, ні! Бога ради, звільніть мене від цих дохлих цуценят! — Почувши цю історійку, я чомусь прийняла й на свій рахунок... Може й мої оповідання — "дохлі цуценята"? Так ніколи я до Зерова не підійшла ні з чим. З його висловів я ж знала, що він зневажає тих, які не володіли чужими мовами, не можуть читати в оригіналі творів світової літератури, що цю частину громадян він вважає неуками, не прощає їм того, що батьки не навчили... Може Зеров був і доступний, он Теліга й Смолинська у його семінарі і говорять про нього з побожністю, може він тільки літературознавство визнає...
Але ж... Якщо мене всі будуть відпихати, бо я не доросли до мірки, якою міряють рафіновані, то як же я можу рости? В діяльності Пилипенка, що ото на нього сиплеться цей весь град ударів Хвильового-Зерова (ще й зневажливий термін^видумали — "пилипенківщина"!), я вбачала величезний подвиг. Його опіка над виходцями із села, над початківцями, його вибачливість за невишліфування — просто до сліз зворушливі. Як вони не розуміють, що мусить же бути десь школа для тих, що не мали змоги від папи-мами навчитися по-французькому, а дорослими вже вчаться, борючись із голодом-холодом. І такою школою є "Плуг", оті всі його філії "в кожному селі". Так, це там, у тих філіях прищеплювалася любов до мистецького слова. І тоді я так думала, і тепер бачу, що вірно думала. Це ж ті всі з плужанських масових гуртків поробилися вчителями, прищепили наступному поколінню любов до літератури, а це покоління стало батьками теперішніх Ліни Костенко і Івана Драча...
З історії літератури бачимо, що вершини так нізвідки не беруться, а їм передує клімат, що його створюють оті самі малоталановиті і непомітні літератори.
І як казати щиро, то високомайстерні також перейшли школу "Плуга", з нього починали Панч, Сенченко, Головко, Довженко, Сосюра, — для першого ряду прикладів...
То де ж моє місце? — роздумувала я після всього цього. — Де я маю бути, як не в "Плузі"? Чи ті б допустили мене, отаку, що не пускає пари з уст на зборах?
31
Це, здається, тієї зими хтось сказав мені, що в редакції Пролетарської правди виступатиме Володимир Маяковський. Ось бачу перед собою сценку. Мала кімната напхана народом. Редакція містилась у колишньому приватному мешканні, тому не диво, що тут ще збереглися кахляні груби з амурами у центрі. На тлі такої груби стоїть величезний, широкоплечий дядько і громовержно читає протяжним басилищем свої вір-шилища. — "Облако в штанах". — Вот ана-а, савєтская паспор-тіна! Сматрі-ітє, заві-ідуйтє! Чітайтє! — Оце я побачила той стиль у першородному виконанні, що потім став зразком де-клямацій на сценах різних клюбів.
Стиль самолюбування.
Скінчив Маяковський читати — як посипались запитання! Записочки. Маяковський почав відповідати — без затримки, без надуми, точно, дотепно, глузливо. Навіть вводив у лябораторію своєї творчости. Я запам'ятала, що він має "заготовки", які використовує, як треба. Що творчість це — ремесло, а не над-хнення. І що стару естетику треба вже здати на брухту. Особливо ж усім сподобалось, що підтвердилося реготом публіки, як Маяковський, лаючи стару естетику, показав на купідона в центрі кахлі та назвав його: "етот рахітіческій недоносок"...
Як же було дивно почути пару років згодом, що цей повний самолюбування, вібруючий психічною й фізичною силою дядько покінчив самогубством. Маяковський!?
* * *
А то приїхала до Києва Наталя Забіла. Про неї ми вже в Києві знали, бачили не раз її чудові світлини на обкладинці журналу Плуг. Звідкілясь я вже знала, як творилась літературна біографія Наталі Забіли.
Була вона непомітною студенткою харківського ІНО і тремтіла, бо походження її, ой, далеко не пролетарське! Мало не генеральського роду... з дворян Забєлло. Жила вона тоді в гуртожитку й трусилася, що от-от на якійсь чистці її викинуть з ІНО. На якомусь літературному вечорі "Плуга" в ІНО плужани помітили красу-дівчину і взяли її під свою опіку. Дивись — красуня, тайноаристократка — вже дружина члена партії Сави Божка, плужанського світила! Відкрили в ній талант, дивись, — уже й вірші друкуються в журналі Плуг. А що така гарна дівчина, то непогано її світлиною оздобити обкладинку журналу. У подружжя Савки й Наталі з'явився син Тарас, а тоді Божко десь повіявся. Та не пропала Наталя. Знайшлися інші опікуни, інші чоловіки. Як не помиляюся, то ще три. В послідовності, не всі три зразу.