Калинович читав сухо-офіційно, замогильно, що дуже відповідало його стомленому обличчю з величезними синяками попід очима. Нічого з його лекцій я не винесла, а то ж була захоплива сторінка з історії розвитку індоєвропейських мов, нею можна було б он як наелектризувати слухачів. Ця сторінка пройшла поза мою свідомість непоміченою. Якщо її й читали, то так нудно й нестравно, в таких неприманливих шатах, що не було як сприйняти. Отже, при згадці, де я вчуся, я клала наголос на слові "літературний факультет", пропускаючи "лінгвістичний".
Не вибивалась я й на лекціях Павла Филиповича, що читав сучасну українську літературу. Коли у Зерова була півторати-сячна авдиторія, то на лекціях Филиповича були тільки ми з літературно-лінґвістичного факультету у малій авдиторії або кабінеті. Докладно і прецизно, але без зеровського блеску, до тонкости розбирав він літературне явище, але з такими історично-порівняльними деталями, що треба було особливо науково-дослідно наставленого ума, щоб захопитися лекціями Филиповича. А Зеров запалював полум'я любови до літератури грашково-невимушеним підходом, також із численними порівняннями.
На цих лекціях Филиповича можна було зблизька розглянути, його вишневі очі, церу наче віспою пориту, акуратно підголені вусики над верхньою губою та доладу припасоване убрання...
Не любила я лекцій Якубського і він не любив нашу частину курсу, "селюків". Ставився до нас із погордою, ті другі були ближчі його серцю. Це прозирало в оцінках, в нетерплячих рухах при звертанні, у мінах, у підстеріганні помилок. Читав він російську літературу, часто цитував "с упоєнієм" поезії російських поетів і при тому закочував оті риб'ячі очі під лоба... Був страшенно сухий, ніс горбатий. Ну, чиста тобі мумія! Улюбленцями його були Райснер і Певзнер, бо вони збиралися йти на аспірантуру у Ленінграді і захоплювалися Шкловським, Пастернаком, Брюсовим і іже з ними. Часом давав якусь вправу з російської літератури, то наче з огидою брав у руки праці неоковирних Гребінюка чи мої. Як навмисне, у роботах для нього у мене траплялися випадання з слів окремих літер (афазія) — і Якубський ще з більшим презирством ставився до мене "неграмотної".
Пам'ятаю, як прийшла я додому до нього складати іспит. Була ще Сумцова, внучка академіка. Я чекала своєї черги і спостерігала. Як же розсипався в люб'язностях цей засушений мумій перед молоденькою Сумцовою — "по-русскі"! І з яким виразним обридженням, із сухим скрипом у голосі, говорив він слідом за тим українською мовою зі мною! Я відразу відчула, що я — з іншої верстви, нижчої.
28
З Андрієм Шепелем познайомилась я "непристойно".
Василина була десь у сестри Олесі, Тося поїхала на зимову перерву додому, я зосталася в кімнаті сама. Кожен раз під час перерви я собі обіцяла, що куплю абонемент до театрів і ходитиму, але кожен раз на таке не спромогалась. То ходила по якихось лекціях і так забрела до Дому вчителя, тоді ще з давньою назвою "Купеческое собрание"! Це недалеко від Кубуча, тільки зійти вниз Трьохсвятительською, перейти Хрещатик на другий бік і там стоїть цей мальовничий дім, включений в систему наддніпрових садів та парків. Лекція мені не подобалась і сам дідок-лектор не був такий то вже красномовний, якийсь Іванов. То я стояла біля балюстради на бальконі й мімікою виявляла презирство до такого зниженого трактування теми. Багато "малинки". Поруч стояв якийсь хлопець у потрі-паній шинелі, щось до мене заговорив про зміст лекції. На тлі поваги до тих, що ходять на всякі лекції й доповіді, я неохоче відповідала на його репліки. Я вже виходжу, а хлопець не відстає. Я звертаю на Трьохсвятительську, досить темну, — і він за мною. Питає, чи не боюсь я, що він мене витрусить із пальта. (Тоді в Києві було ще багато безпритульних, вони в темних вулицях грабували і роздягали, хоч хвиля вуличних грабунків ішла вже на спад). Я таким самим тоном відповіла,
— він мало користи матиме з мого пальта, бо воно вітром підбите, самі діри.
В способі вислову та в репліках хлопцевих під час лекції я вловила, що маю справу з інтелігентною людиною, хоч і по-босяцькому вдягненою. Тому я щось не дуже боялася цього непрошеного супутника. Хоч іти було недалеко, але поки дійшли, він уже знав, де я вчуся, а я — що він студент 1-го курсу Політехнічного інституту і що він був колись учнем Миколи Зерова. А щб мене зовсім дружелюбно настроїло до незнайомого, то повага, з якою він почав про Зерова говорити. Особливо подобалось йому в Зерова звичка поводитися з книжкою. Не листувати її вульгарно пальцем у правому низу, а делікатно підіймати листок у правому кутку гори книжки, щоб вона зосталася чистенька. Я в думці оцінила це тонке спостереження і довір'я до хлопця укріпилося, хоч признатися — я трохи й трусилася, коли він раз-по-раз висловлювався блатняцьким жаргоном передмістя. Це — впереміш із гумором та філософуванням.
Так дійшли ми до дверей 19-ої кімнати, я навіть у хату впускаю, а розмова ця, мішанина серйозного й дурного, не закінчується. Вже я чекаю, що гість піде, — пропоную йому махорку, бере, курить, а все чогось не йде. Я ясно кажу, що гостеві вже пора додому, вже й перша година, а гість відповідає: "Всі дороги ведуть до Риму". — О-о, тут я вже злякалася!
— "Ходімо, я вас проведу!" — Вивела його з хати, провела аж до воріт.
Оце так почалося моє знайомство з Андрієм Шепелем, що тривало й до кінця мого перебування в ІНО, і після того ще довго. Чи ще того вечора, чи трохи пізніше, домалювався його образ, — де таке чудо взялося? Сам він себе називав "либед-ським матросом". Як відомо, історична ріка Либедь, що з нею зв'язана легенда про виникнення Києва, вже не існувала на поверхні, її загнали десь у надра, лишились мостики, а за ними було побудоване робітниче передмістя, що звалось Новостроє-ніє. Отож хлопців того Новостроєнія у інших частинах міста (Соломенці, Демієвці тощо) називали "либедськими матросами". Батько його — трамвайний вагоновожатий, походить із підкиївського села Шепеличів. Андрій підкреслював не раз, що батько і не вміє говорити інакше, як по-українському. Але мачуха і все оточення навколо не говорить по-українському, тому в нього така мовна мішанина. Чомусь його кілька разів викидали з Політехнікуму, не раз і він працював вагоновожатим, трамвайним кондуктором, — словом, з трудом тримався за науку.