Але в нас у кімнаті витав важкий сопух, гніт, якась моральна мряка чи що. І це йшло від Валі, таке щось гниле, злочинне, хоч вона ніколи не говорила про свої справи. Вона, очевидно, свого ремесла не кидала, це було видно по її очах — злодійської кішки — та деяких натяках. В хвилини каяття вона намагалася відібрати собі життя, але якось дивно: тупою фінкою колупала й гупала в грудну клітку, де мало бути серце, або в скроню. Надокучило вже й Василині. Помітили, що вона дещо підкра-дає, — десь поділися мої книжки, ще щось... Сказали їй забиратися. І що ж! Відразу очистилось повітря в кімнаті, легко й приємно стало, — а то висіло в повітрі щось моторошне, гнітюче, нестерпно похмуре й важке. А вона ж поводилася чемно, з милою усмішкою, з тихим словом, не мала брутальної зовнішносте, крім одного: була дуже неохайна.
Пожили ми який тиждень самі, приходимо до хати з лекцій — нас обікрадено. Замок на дверях зломаний, з мого ліжка здерто ковдру, у Василини пропала одежа. А ще сказала Василина, що з її корзинки вкрадено золоту десятку, яку їй мама дала на чорний день. То я не знала про десятку, а та повійка пронюхала! Отак Василині віддячилася!
І ще одне. Аж тепер зрозуміла я, що Василина має від мене якісь секрети, це не тільки золота десятка. Я від неї — ніяких. Так, вона має якесь секретне життя, я про нього ніколи не довідалася. Справді, що я знаю про її романи з Пацелею, Ма-риничем, Набекалом? Яка була причина, що вона в П'ятигорах вішалася? Чому така огида до Театрального технікуму? Бо Василина вже його покинула, а тепер переключилась на ІНО. їй колись пропонували вступити до цирку і вона ще навіть гордилася цим, а тепер каже, що в театрі жахливий позалаштун-ковий побут, просто відверта сексуальна розпущеність. І Василина з усіх своїх зацікавлень-обдаровань вибрала мовознавство.
Вже тепер не стояла я біля їдальні АРА, чекаючи, поки всі перейдуть і може впустять на залишки. Ні, я тепер звично й повноправно ставала в кінці хвоста, що витягався аж до Воло-димирської. Вуж цей вповзав у будинок на сходи другого поверху. Хоч би й три години чекати, але з подвір'я цього будинку вийдеш із червоним лицем і тупою ситістю від американського какао. Треба додати, що поза цими обідами в хаті нічого такого не було, то таке раптове наповнення шлунку ситим обідом дійсно накладало на думку якесь запаморочення, що проходило, поки дійдеш з їдальні до бібліотеки.
У цій славнозвісній їдальні побачила я вперше Антося Шми-гельського. Він там був за "викидайла", як лізли нахаби без "прав". На мене не справив ніякого враження, крім того, що видався мені дуже пом'ятим на лиці.
Американська допомогова організація не тільки годувала пролетарське студентство, але ще й присилала одежу та взуття. Якось не пам'ятаю нічого з одежі, либонь, вона до нас не доходила, бож одежа тоді була найбільшою міновою цінністю. Але взуття — пам'ятаю дуже! Це ж була найдошкульніша точка у всі часи мого доамериканського побуту. Або підошви з мотуззя, або саморобні матерчаті "лодочки", або босоніжки, що своїми пасами викладали початки ґуль на суставах. То не диво було накинутися на американські дари. Але, гай-гай, жадні їхні черевики не підходили. Вузькі й довгі. З доброго шевра, першорядні підошви, а взути не можна. Я вирішила, що для АРА американки почистили свої горища, захаращені непотрібним барахлом.
Зимою я ще й досі ходила в короткому кожушку. Але мішкова спідниця вже відійшла. Тепер я носила синю сатинову з бретелями та сіру туальденерову блюзку з чорною вузькою краваткою. Це була не так мода, як стандарт того часу. Мені дуже подобалося, бо я не надіялася на вишукані убори, рожеві "фільдеперси" на ногах, я їх свідомо зневажала. Улюблений мій колір тоді був синій. (Нотую це, бо в кожному періоді мого життя були свої улюблені кольори). Волосся звичайно було стрижене і дуже розвихрене, що мені завдавало багато клопоту, але до перукарні робити "перманент" я не ходила. По-перше, уникала всього штучного, а по-друге, — за що? Василина мала подібну ж зачіску, тільки її волосся було рівне, пряме й цупке, лискучо чорне і стріпувалося все разом. Дуже гарно, на мою думку. Взагалі, Василина мала оригінальну красу. Завжди свіжий рум'янець, розлитий на лиці, рівний ніс, овал і очі нагадували щось східне, але не таке східне, як у мене. Я була більш торчанка з моїми розпливчастими рисами...
Покинувши Театральний технікум, Василина винесла з нього одну приязнь, Андрія Більмача. Він також вступив до ІНО.
А я... Щось мені не виходило з хорами. Я вже перестала вчащати до об'єднаного студентського хору (як і чому — нема в пам'яті), а що мала потребу десь брати участь, то вступила до ІНОвського драмгуртка. Керівником там був син відомого режисера Дроб'язка і розробляв він з нами шевченківський "Кавказ" у стилі хорової деклямації, такої, як я бачила на виставі "Березоля".
Це там наглядів мене Борис Коваленко і почав зо мною дружити з явним наміром залицятися. Правда, цього мистецтва його бурмилова натура ніяк не торопала, — був він неоковирний і незграбний, як ведмідь. Великий і важкий, як мішок із м'ясом, з виразом ката, що не знає усмішки на мармизистому лиці... То він надолужував тим, що впадав у щирість. Відпроваджуючи раз додому, так розчулився, що празнався, яке чуже йому оце все комсомольське, що він — прихильник УКП, що він був головою Укр'юсу там десь на Чернігівщині, бо він так любить Україну, що ладен за неї життя пожертвувати.
Це, мабуть, тому вирвалося в нього, що я бідкалася, як то штучно в ІНОвському комсомолі, хоч би й хотіла я вступити, то... Десь же в мене лежала рекомендація до комсомолу від жашківського секретаря райпаркому, Петра Товстолужського, а я її й досі нікому не показувала. З комсомольців я знала тільки одну дівчину, Лукію Мінько (або Лару, як вона хотіла, щоб її називали), вона часто сиділа поруч мене в 15-й авдиторії. Поза комсомольськими зборами — дівчина, як дівчина. Але пішла я раз із нею на відкриті комсомольські збори ІНОвської організації. Як усе штучно, бюрократично-протокольно, бездушно! І моя Мінько відразу засохла, стала Гвинтиком. Як тут нудно! Стандартні фрази виступів, мертвечина, без живого просвітку думки, літає в повітрі "громадська праця", себто якнайбільше накопичення напушених газетних фраз... І чому ці збори провадяться "по-русски"? Українською мовою виступав тільки дехто... Ні, не навертається душа, не приваблює тут ніщо! Чого ж я маю себе силувати, витрачати час на оці мертвецькі збори?