Ех, полно, брат молодец, Ти ведь не девушка, Пей, таска прайдьот, Пей-пей, таска прайдьот...
Але вчилися й наших. Були й ще якісь молоді люди, серед них і Саша Цимбал.
Мамі дуже не подобалось, що я "пізно по ночах ходжу", а це було просто посиджування на якомунебудь ґанку гуртом під місячним сріблистим сяйвом. Що він виробляв, цей місяць! Де ще і коли ще бачила я таке сяйво? Все навколо блищить мов скло, розбите вдрузки. Під цим сяйвом ми співали, дотепни-чали. Правда, Ната хотіла мене "просвітити" і підговорила одного із цих "кавалерів" (якогось агронома, ще й українця), щоб поцілував мене. Щось бридке й мокре витиснулось на устах, — і про що це Ната так натхненно говорить? Мама може бути спокійна.
Це вже починала закріплятися совєтська власть. Між нами з'явився Петрусь Толстолужскій, якого дуже скоро ми переробили на Товстолужського. Невеликий молодий хлопчина в солдатській шинелі, з гарнесеньким сміхотливим лицем, із безжурними юнацькими очима, з постійним жартом на устах і зовсім наш, із чистою українською мовою. Був він нашим товаришем на вечірніх посиденьках, залицявся до Нати, а вона всіляко "причаровувала", заскалювала кокетливо свої сірі очі та ще більше розмальовувала свої широкі уста. Петрусь — веселий, каламбуристий — співав із нами, підсміхався неколючими жартами над нами. Таку атрактивну людину з вічним жартом і добродушною усмішкою я бачила тільки раз, Фортуната Бога-чевського. Сміх не сходив йому з очей, з уст, він по-юнацькому бавився разом із нами. І нічого нам не казав його титул: "рай-продкомісар". А це ж означає, що він керував викачкою хліба у всьому жашківському районі.
Скоро приїхала й його молодша сестра, Катя, що так смішно примовляла до горшка на вогні: "Ну, кипунькай, кипунькай!" — Весела реготушка, тільки не така розумниця, як Петрусь. Вже ми знали й їхню біографію. Вони також із Києва, змалку посиротіли, були в безпритульних. Петрусь у 15 років пішов у Червону армію, а тепер, демобілізувавшись...
Словом, Ната вжила все своє шулявське мистецтво "очаровування мужчин" і оженила з собою Петра Товстолужського, так що він ще й нашим родичем став. Така утворилась мозаїка: Петро — райпродкомісар, Фєдя, брат Натин, — білоеміґрант-денікінець, батька нашого вже обіклали непосильними продраз-вьорстками і продналогами. І це не заважало Петрові бути на товариську ногу зо мною, "на ти". Ще треба додати, що мої з Петром розмови були серйозні, то тільки з іншими дівчатами хіхи та хахи. Не без Натиного навіяння, це вона йому натуру-кала, бо була завжди високої думки про мою "розвиненість" і все те, що я казала Наті, переказувалося Петрові.
Справді — я була в паніці. Вже другу зиму я сиджу вдома. Вже мені 16 років, а що ж далі? Яке ж моє майбутнє? Продавати на базарі мило? Чи в споживчій кооперації стояти за лядою? Я канючила вдома, всім і всюди торочила, що хочу вчитися.
* * *
І ось Маня Мартиненко сказала мені, що в Ставищах відкривається педагогічна школа і що вона хоче туди вступати. І ось я вже бачу себе на возі, їдемо до Ставищ.
На возі нас троє. Ганя — вона голова експедиції, везе нас. Маня Мартиненко, моя шкільна співклясниця, дочка вдови ветеринарного фельдшера. І я. Ми вже за Скибином, вже й Ставища будуть — а де не взялися на обрії три озброєні верхівці. Ми почали труситися, а вони й справді до нас летять. Прискочили, обскочили, спинили.
— Куди їдете?
— До Ставищ.
— Чого?
— Вчитися!
Віз був застелений чорною кавказькою буркою, тією, що батько з Києва привіз, новенькою, хорошою. Вони за ту бурку, один надягнув на себе — і погналися. Як з'явилися, так і зникли, мов не було їх, мов нам усе те уявилося. А ми зраділи, що їм уже нічого більш від нас не треба.
Ну, і як же тут думати про школу, коли ще не закінчилася воєнна завірюха, можуть перестріти на дорозі верхівці невідомого загону?..
Не тільки Ганя та Ната повиходили заміж, а вже й Тихоньо... не знати, як це сказати. Він не одружився і не оженився, а його взяла собі Машка. Машка, вона й Марія Гарасймівна, була ближча віком до мого батька, ніж до мого з Ганею. Вже й у містечку живуть, вже Машка й з війни повернулась, а й досі не зустріли судженого дві Таращуківни. Та рознеслася по Жашкову ще одна новина, що Тихоньо Цимбал став Машчиним чоловіком. Машка обставила це, як велике благодіяння Тихо-нові і всім казала: "Я його з болота витягла, витріпала, вичистила й вимила... Зробила з нього людину..." Та й став Тихоньо жити-поживати в містечку, але я чогось ніколи його не бачила. Далі — ізольовано, обережно, незамішано в жадне небезпечне діло.
Щось не чути було нічого від дядьків Йосипа й Василя, а дід і далі приїздив до нас своєю підсліпуватою Дерешкою. Всі ми вже стали помічати, що дід зовсім спився. Без горілки не може бути й одного дня, а це ж уже алькоголізм. У такі свої відвідини він передавав молодшому поколінню свою філософію, виміркувану з подій сьогоднішнього дня і сучасної ходової словесности. Такі слова, як "буржуй" і "пролетар", витолковував так: — Буржуй це — бережуй, береже те, що має. А пролетарій, то пролітайло, йому скільки не дай, то в нього пролетить і знов нічого нема. — А слово "комуна" він переробив на ціле речення: — Кому на, а кому дай.
Слово "комунія" почало просмоктуватися "в народні маси", певно того хотіли оті "агітпропи", що колись стояли в нашій хаті та обіцяли батькові щасливе інтернаціональне комуністичне майбутнє. Як це слово прищеплювалося на селі, то навіть я знаю. Приходжу я на город, а мої тітка Мотря й дядина Івгина питають мене, що то за комунія. Що то воно таке? Чи то правда, що совєтська власть хоче завести комунію? Геть усе буде спільне. Буде спільна земля, та не тільки земля, але й хата, одна казарма. А в тій спільній великій казармі будуть покотом спати всі й одною ковдрою вкриватися, і всі будуть спільні, жінки й чоловіки. Не дай ти, Господи, до такого дожити! — додавали.
Аж через десяток років совєтська преса почала писати про комуни, колективи та СОЗи, — а звідки ж крива тітка Мотря у 20-му році знала? Звідки вони знали, разом із моїм батьком, що "все це — жидівська видумка, жидівська робота"? Я лише оце тепер із книжки Леона Уріса "Екзодус" довідалася, що справді воно так. Комуни (кібуци) виникли в Палестині вже в 1909-му році.* Там — нічого свого, все колективне, їсти в їдальні, діти виховуються окремо... Було з чого брати зразок започинателям і проектантам комун на Україні.