Та дама жила з того, що столувала й тримала гімназисток. Крім нас двох, були а нашій кімнаті ще дві дівчини. Одна, здається, Таня Прівротская, худенька попівна, а друга — Катя Омельченко. Катя була руда-руда, негарна, із села Кирилівки. Замість того, щоб пишатися, що вона з того самого села, звідки родом Тарас Шевченко, вона чванилася своїм братом офіцером та ще тим, що в селі вони найбагатші.
Але пам'ятна вона мені іншим. Вона, як розігралася, талановито танцювала різні гротескові танці і запевняла, що це — народні в Кирилівці. Така руда й непоказна, а як танцює! Ведмедя! Журавля! Я ніде ніколи не чула й не бачила таких танців. Коли вона того ведмедя танцювала, то я його бачила, такого натоптаного, незграбного, що ледве повертався на задніх лапах.
* * *
Чого ми від дами-комільфо пішли, я не пам'ятаю. А перейшли ми жити до найкращої Ганіної товаришки, Тоні Бога-чевської. Дім їх був у новому районі, де ще не наросли сади, а вже були тротуари. Фортунат Богачевський, ветеринарний фельдшер, був із породи сангвініків: завжди бурхливо веселий, із жартами та дотепами. Є такі люди!
Така була й Тоня. Ніколи не бачила я її в серйозному вигляді. Вона завжди всміхається, вічно жартує, — і то дотепно. Та й необразливо. Врода її камеїста, підкреслена чаром її блискучої, лагідно-гумористичної вдачі. Вона весело підсміювалась над хвостом поклонників і мило всім їм усміхалася, сяючи синіми очима. Умить дотепно відбивала жарт, а всміхнеться, то аж дух захоплює. А голос — медовий. Такого таланту життя я вже більше не зустрічала ніде. Крім того, мала вона талант помічати в людях смішні риси і артистично їх відтворювати. Як діставалось поклонникові офіцерові Шульзі (не в його прияв-ності)! Всі його рухи були точно відтворені. Ось він сідає, підсліпувато поправляє пенсне, махає хлистиком, встає і обов'язково мусить, поправивши пенсне, озирнутися на своє крісло...
У Тоні була менша сестра, Валя, вже не така блискуча. Вона теж частинно була предметом легких родинних усмішок. Був у неї один дефект: безперервно морщила носа. І скільки її не водили по лікарях, не просили, — нічого не допомагало. А вилічили дуже просто: пообіцяли їй, що дадуть дві копійки. Валя перестала морщити носа і вже ніколи більше не поверталась до своєї дивної звички.
Дух легкости і сміху панував у цій хаті. Як же шумливо й весело відбувалися там обіди. Якесь усе там було молоде. І говорилося в тій хаті виключно по-українському, хоч вільно володіли й російською.
От цікаво було б побачити ту Тоню тепер, коли життя всіх покрутило й поламало. Невже вона піддалася?
Гімназію революція ще не заторкнула. Гімназистки були в брунатних форменних сукнях, бідніших і багатших, у чорних хвартушках з Гофрованими плечиками, а в парадні дні — у білих. Ранком усі кляси збиралися на молитву у півкруглій залі, що була одночасно фойє, звідки розходилися всі кляси. Клясні дами і вчительки були в синіх формах, а всі, і гімназистки, і вчительки, носили модні тоді білі гаптовані комірчики на стоячих комірах.
Це там уперше попробувала я своє перо. Вчителька історії і літератури загадала нам написати твір на вільну тему. Я думала-думала і нічогісінько не могла більше придумати, як написати про зайчика, що сидить у лісі, навколо сонце, ялинки, сніг сяє... Це не справило на вчительку жадного вражіння. Я була незмінна "троєчніца". І мені гімназія малощо дала. Нічого не залишилось у пам'яті. Хібащо, одного вчителя називали "Воцнакаторая"...
В гімназії побачила я багато дівчат, ще стільки разом не бачила. Але ні з одною я не потоваришувала, нема в пам'яті ніякої сцени приязні. Може тому, що була я дуже мовчазна, боязка і щоб увійти зо мною в дружбу, хтось повинен був перший виявити до мене приязнь. А може тому, що все це були діти докторів, священиків, купців, адвокатів (Юдіцкая, Ґурєвіч, Прозоровская...) і все це говорило "по-русскі"? А мені це було важко і я обмежувалась доконечним. А може тому, що мене пригноблювала "развязность" і я ставала ще невиразніша в присутності відзіґорних? А тому, що я пройнялася свідомістю своєї невиразности, то й несмілива була. І як це так, що Тоня уміла зо всіма зайти в розмову, а я ніколи не мала про що говорити? Це ж так і сьогодні.
Незаповнений товаришуванням час залишався мені для спостережень, мойого улюбленого зайняття. От, що воно таке? Є дівчата, що просто приголомшують тебе своєю красою, як у малюнках. Але це тільки перше вражіння. Потім, скільки не дивися, вже нічого більше не знаходиш і того приголомшливо гарного вже не бачиш. А другі — наче й негарні, а щодня щось нове в них знаходиш, скільки б не дивилася. І щодня були вони кращі. Ну, але Тоня була поза конкуренцією. Вразила мене спочатку, а що більше я на неї дивилася, то більшу красу в ній бачила.
Цим і ще чимось із читаного хотіла я з кимось поділитися.
Казала Тоні. І вона, така наче поверхова реготушка-кокетушка, пожирателька сердець, дивувалася: — Звідки ти такі думки маєш? Такі закінчені вислови, такі періоди, образи... — І я теж дивувалася. Звідки, справді?
Я так потребувала отого когось, з ким би могла говорити задушевно, так, як ото з Тимком на хуторі. А натомість... Ось гімназистки й "реалісти" (учні "Реального учіліща") влаштовують спільну вечірку в Реальному. Була і я там. Конфетті і серпентин, пахощі парфумів і пудри, піри, вальси-мазурки у залях, прибраних Гірляндами. Всі бавляться, танцюють, всім весело. Але не мені. Тинялась, ніхто на мене не звертав уваги. Я була в чужому світі. Ще один прообраз дальшого. Аж до сьогодні.
Жили ми в Богачевських до Різдва. Перед Різдвом прислали з дому сани і ми поїхали на три тижні додому. Це, мабуть, з тієї подорожі запам'яталися феєрично обвішані важким інеєм дерева на шляхах.
Після Звенигородки вдома мені все здалося маленьким, непрезентабельним. Тісна хата, тісне подвір'я... Ще й мама була хвора, лежала в ліжку, все запущене, груботкане рядно потребує зміни... Нелегко. Дві дочки вчити, а в хаті нема помочі.
І все таки через три тижні, знов та сама сценка виїзду, з маминим прощальним "Щаслива путь!" і знов цей дорогий момент першого руху, коли земля починає сунутися під тобою. Обновлення! Радість! Ну, що ж робити, як десь обзивається скитська кочівнича жилка...