Розмова була коротка, суха, вже наперед визначена. Мого рукописа, що я тримала з собою, зовсім не було потрібно. У видавничому пляні не передбачено моєї збірки оповідань. Нема паперу. Рибак говорив зо мною більше, ніж зневажливо. Тут тобі не місце! — казала вся його постава. І я, вигнана цим презирством, прибита, ледве вийшла з того кабінету. Чого було призначати на сьогодні, коли це саме міг сказати й два дні тому, та не переводити мене через ще одне приниження?
Чого було себе мучити? Що ти сподівалась від цих яничарів? Не треба було йти! Але я йшла, щоб не казали, що я сама винна, пасивна... Щоб могти собі й усім сказати, що куди я не стукалась, передо мною двері замкнені. Це може й правда Га-сина — не мовчи! Мовчанка — знак погодження з тим, що тобі пришивають.
Все це я маю сказати в відділі преси цека партії і запитати, чому це мене звідусюди виганяють? Всі ходять — піду і я! Ось зверталась до видавництва Радянський письменник і мені відмовили. Відкинули нариси про Туркменістан... Я нікого й нічого не боюся, я не ворог народу, в мойому праві працювати словом для мого народу нема нічого контрреволюційного. Я от пішла до "Дитвидаву" на оголошення в газеті найматися за коректора, і там мене не прийняли...
* * *
Таке я й сказала, бо дійсно пішла до відділу преси цека партії. Після ритуалу перепусток я ввійшла до якогось кабінету. Там сиділа висуванка з району, активістка, молодиця середніх літ, товаришка Підтиченко. Вона вислухала всі оці мої ремствування і вирікла таке:
— Пишіть нам про жінку, яка добра господиня в хаті, має троє дітей, добра сім'янинка і працює в інституті викладачем. Крім того, має наукові праці. От як напишете таке оповідання, — тоді будемо вас друкувати!
Чула? "Пишіть н а м"!
Я не мала що на те сказати і якось із того кабінету вийшла, їм треба "позитивної героїні" примітивно-стандартного типу. А в тонких психологічних нюансах вони так розуміються, як свиня в помаранчах.
33
Качура не раз мені натякав щось, а одного разу вже виразно сказав, що мої поневіряння не скінчаться, аж поки я не піду до Корнійчука та не попрошу. Це, мабуть, був його вже випробуваний власний шлях. Оте чудо поновлення в Спілці та секретарювання в журналі були з Корнійчукової ласки. От що! Так і мені радить.
Ролі помінялися. Колись же Качура був заступником голови "Плуга", і з цим самим Корнійчуком говорив протекційно, а тепер... пішов до нього на поклон.
Було в мене гостре почуття протесту проти такого поклону. Одна річ — домагатися свого права, а друга — просити протекції. Та в кого ж? Був у "Плузі" молодший товариш, нічим не позначився, запобіжливий Шурка, дорожив твоєю опінією про свої перші літературні спроби, а тепер — "Олександер Євдоки-мович" на найвищій висоті. Я ж падаю все нижче й нижче... І в міру того, як ступав по сходах слави вгору, все менше й менше впізнавав мене, все більше безодня розросталася. Зустрічаючи в коридорі Дому літератури, "не знав", дивився, мов на порожнє місце. "Нам баляст непотрібний!"
Оті сценарні курси — вже було приниження. Я пішла на ті курси, бо не було іншої відтулини вирватись у життя з ями нікомунепотрібности моєї сили й мого запалу. "Вічна студентка", інфантильна дівчинина, я не відчувала себе пониженою там, аж поки не з'явився від кінофабрики Корнійчук у ролі лектора. Мені читає лекцію Корнійчук! І тепер іти просити? Ні, ноги не несуть.
Буває ж таке, що не пускає тебе щось робити ніби конче потрібне, для свого ж добра, — щоб не було потім гіркого осаду. Оцей гіркий осад, що зостався від сценарних курсів, піднявся з глибини душі. Ще раз таке переживати? Ні.
Одначе я не є "стопроцентний позитивний герой", я змалку маю за собою ваду: як вівця-бирка виконувати те, що навіюють. "Роби те!" — Я роблю. А потім, навіяння мине — я цапки! Щось подібне сталось і цим разом.
Я написала листа до Корнійчука, як до голови Спілки письменників. Зміст такий: не розумію, чого мене весь час цькують. До друку не допускають. Чи багато в нас українських літературних сил, що мені не дають працювати в літературі? Чого це якісь випадкові людці мають там місце, а я не маю? — В листі не було прохання, було обурення за потоптання моїх природних прав.
Написала й віднесла, дала в руки особистій секретарці Корнійчука, стенографістці депутата Верховної Ради від Христи-нівки. З цією особою, Олею, я була на курсах стенографії і вона ще не забюрократилася. Мені було легше з нею говорити, ніж із іншими в цім апараті. За пару днів я вже позбулася впливу ззовні і лаяла себе, нащо я так зробила. Пішла до цієї Олі і сказала, що я свого листа забираю та треба розуміти так, що я його ніколи не давала. Оля погодилася: це краще. Лист повернувся. Вона напевно читала його, але чи подавала Корнійчукові — не знаю.
Це цікаво, чому мене так одвертало від того поклону? Просто щось силою відтягало. Якось я так думала: хоч я — ніщо, але без уклонів. Я поділяю долю сотень мільйонів мас і це для письменника почесніше, ніж бути межи упривілейова-ними. Я не зробила ніякого злочину і не маю за що червоніти та просити прощення. Лестити, ані "грати ролю чарівної" ("работать под обаятельную", рос. мовою краще виходить), — не вмію. А без лестощів — з чим я піду?
Одним словом — ні! Усе єство — ні! З цими міркуваннями і без міркувань, а з невисловленими почуттями — ні! І хоч я намагалась присилувати себе (під впливом намов Турчинської, Качури ще й Варвари Чередниченко) — кінцево таки ні. Не люблю я начальства і стараюсь обійти його якнайдальшою дорогою. У Спілці ж ген-ген як далеко зайшла оця кастова, начальницько-підлегла субординація.
І як це добре! Якби я пішла просити, добиватися "прийому" в Корнійчука, то на все життя залишився б гидкий осад на душі. А так — чисто.
Ні, таки є близько мене Опіка, що не допустила до цього поклону. Як побачила, що я збилась із свого шляху, дала себе відчути. Кілька лише років згодом цей сплав "Микитенко-Кор-нійчук" (наймаркантніші дві фігури диктатора-старшого наймита того часу) став основним персонажем у 4-му томі роману "Діти Чумацького шляху". А якби я просила щось для облег-шення остракізму, що впав на мене — чи змогла б підняти цю тему?..