Річ у тому, що я не добачила одної дрібнички. В повісті "Вірус" один з персонажів зветься "Скульський". А я й з думки випустила, що один із цих "пісатєлєй" має таке саме прізвище. Може це й примусило їх прочитати? А тоді почався погром. Чому? Бо впізнали самих себе.
Підсумок-засуд зробив той самий Стебун у статті "За радянську літературну клясику" (Літературна критика, ч. 8-9, 1940). Це означало, що мене вже остаточно й безповоротно роздушено, двері в літературу мені навіки замкнено.
Колись, 1929-го року, на мій захист виступив С. Пилипенко. Тепер не виступив ніхто. Досі я була "куркульська письменниця", а тепер ще й "наклепниця". Все, що написано у "Вірусі",
— "наклеп на радянську дійсність". А тому, що не було чим іншим мене лупити, то віднині я в офіційній радянській критиці
— "графоманка".
І все ж таки розгром цей — краще, ніж снидіти десь у канцелярії та записувати снотворно-позіхальні казенні постанови.
* * *
А тепер подивимось, — що таке Стебун.
Ілля Стебун ходив нахабним розгойданим кроком. Літом у вишиваній блакитно-жовтими нитками українській сорочці, а зимою — у важкій єнотовій шубі. Ніхто, мабуть, не здогадувався, що це — фамільна шуба з його батька, старого рабина із Остра, Кацнельсона. Я сама про це довідалась лише в перші дні війни від одної Льониної товаришки на роботі, Наді Шенк-ман. Надя дуже добре знала старого рабина, бо сама була з Остра. Ілля Стебун (яке "українське прізвище"!) настільки вже емансипувався від своєї нації, що гидливо в інтернаціональному дусі казав: "От ніх чесноком пахнєт!"
Оце ж його за Корнійчукового царствування й поставлено було правити українською літературою. Десь, звідкілясь набралося багато молодих людей, що заповнили порожнечу, яка утворилася була з виарештуванням українських письменників. Такі ж самі молоді люди цієї ж раси в жидівській секції (от, Зісман, Забара, Копштейн) були скромні, а ці поводилися надзвичайно нахабно. Вже саме оце цинічне вживання лише російської мови в стінах Дому літератури і ніколи — української, хоч вони вважалися українськими письменниками та друкували свої статті, оповідання й вірші дубово-суконною українською.
Отак взяти перших скраю. Абрам Кацнельсон, рідний брат Стебуна* пише поезії українською, а говорить російською. Брат
Стебун зробив його ще й науковим співробітником Науково-дослідного інституту літератури ім. Шевченка. Л. Смульсон: у Літературній критиці статті українською, а чи почуєш від нього українське слово? Альтман: цей дістав дві тисячі нагороди за "найкращу біографію" Шевченка. Ці ж самі засіли в редакції Літературної газети: — Адельгейм (який і вміє українською, але не хоче), Мартич. Там же окопалися й Торін, Палєй (що взяв для камуфляжу княже ім'я Ізяслав, а звався — Іцек) Бейлін, Тельман, Новак, Н. Рибак, Тростянецький, Фельд-ман ще й навіть Ейльман, який хвалився, що він із безпритульних, спеціяліст крадіжі шкіряних тужурок.
А душею й ідеологом цієї зграї був Ілля Стебун із зухвалим хазяйським ситим виразом. Хоч був тоді й критик Леонід Но-виченко, але верховодою, ідеологом, законодавцем пролетарсько-соціологічного тону, видавачем оцінок був Стебун. На підтвердження цих моїх неповних спогадів ось ще й уривок із "Відкритого листа" В. Стуса (Сучасність, ч. 4, 1969, ст. 61), де пишеться так:
"В кінці сорокових років С. Скляренко публічно говорив про Стебуна: "Де тільки не нашкодив цей материй недруг нашого народу? Він і в Спілці письменників, він, цей неук, і в Інституті літератури Академії наук, і в видавництві Радянський письменник, і в "Дитвидаві", у в-ві Молодь, у Радіокомітеті, у кіностудіях, учбових закладах, всюди, усі місця посів, штатні й нештатні"".
Я ще додам з почутого тоді. Стебун при замовленні йому статті заявляв: "Менше, як 500 карбованців, я не беру".
У 1940-му році я теж чула його доповідь. Тоді в Академії наук влаштовано було наукову сесію, присвячену Лесі Українці. Програмову і чільну доповідь виголосив Стебун. Типова ком-сомольсько-робфаківська доповідь, без знання матеріялу, без вглиблення з феномен Лесі Українки, але виголошена з нахабним апльомбом. Другу доповідь мав ще Гозенпуд, вже трохи ліпшу.
І цей цинізм терпіли українські комуністи — Корнійчук, Ле, Бажан? Не було на ідеолога українця? Треба було поганяйла, що не поважає й свого, а тим більше чужого? Чому ж ця зграя не пішла будувати жидівську культуру своїми талантами? Дорвалися русифікаційну погромну дію провадити всередині української секції Спілки. (Так, так! В державі Україні, її література — лише секція!) І так наче ті, що послали на цю погромну акцію Іллю Стебуна, не знали, хто такий Стебун. Якби так якого поповича спіймали в українській літературі в той час — зосталося б від нього лише мокре місце. А ось синок остер-ського рабина Кацнельсона може безкарно толочити українську літературу.
Трималася ця камарилья загонисто-драпіжно, з нестерпною ненавистю до всього, не ухваленого Стебуновим кивом-мор-гом, ладна кожної хвилини накинутися і зжерти. Дорвалися!
А дорватися було до чого. То тільки я не знала, яке золоте дно українська література для умілого ділка, хоч як Гася мене просвіщала. Ось чому вони трималися тут, як вош кожуха. Не кажучи вже про літфондівські блага, що їх тихенько смоктав, хто вмів, відкрилися й нові види промислу. Переклади, ювілеї... Пушкін, Джамбул, Шота Руставелі... Турчинська, хоч яка дос-коцька, а діставала, хібащо, якісь огризки з цього шакалячого бенкету...
Але всі ті блага треба заробити, треба довести свою пильну чуйність. Та й попалась Стебуновій зграї така смачна кісточка, як Д. Гуменна. Бита вже, заплямлена, одіозна постать, з підмоченою біографією, куркульський трубадур. Як же то легко напасти й добити остаточно!
31
А наслідки? Не забарились.
Зайшла я до Інституту археології й почула, що приїхала Татьяна Пассек із Москви. От, добре! Я рада з нею поговорити, вона була така мила в Халепі. А тепер же я маю більше шансів: в нарисі "З історії сивої давнини" вона — чи не найголовніший персонаж. Написала б я і ще щось, якби... Хіба не варто так у белетристичній формі дати читачеві уявлення про археологічні розкопи? Можливо, вона мене включить у експедицію? Я ж не перестала носитися з думкою про трипільську повість і визбирую усі крихти, де можу...