Цю розповідь з листа я незабаром узяла до моєї повісти, що вже остаточно звалася "Мана" (спершу — "Манія", потім "Цвіт папороті"). Цей епізод потрібен був мені, як рамка для других, що там зібрано, а люди чомусь думають, що це — моя особиста біографія, всі оті "пригоди". От, дурні! Згадую ж я про це тому, що мені самій цікаво простежувати, як не відразу твориться річ, а проходить кілька фаз і обробок з проміжками часу, поки стане викінченою. Така "Мана".
Трохи згодом побачила я тут і Максима Рильського. Ніколи й ніде не бачила я Рильського, щоб він зарозуміло відсторонював від себе "нижчих рангом", хоч як закріплявся його авторитет і хоч як на дріжчах розросталася в Домі літератури кастовість, "чия шапка вища". Звичка цілувати дамам "ручку" його вже не кидала. Так і тут у Коктебелі. Ми навіть ходили у якусь дальшу екскурсію в гори, був там Ільченко, ще хтось. Мені сподобалось, що Рильський не гребував і жаргонізмами в мові, коли треба, такий тонкий її знавець. Цим він став якось більше своїм. Про кого це він сказав жартома: "Вона... (подумав)... задайотея!" Це ж така провінційно-містечкова форма! І відразу бачиш ту, що "задайотея".
Як дивно було чути чисто московську вимову та вислови в стосунках із російськими письменниками! Там тоді було зо три російських письменників, з них пам'ятаю прізвище тільки одного: Павленко. З ними у Рильського були дружні розмови, приятельство, ходили десь вони на вино. Я змісту розмов не чула, але часто чула в устах Рильського оцей столичний московський вираз: "совершенно ізумітєльно".
Була ще там Єлизавета Старинкевич, худа, як жердина. Я тоді була певна, що вона — стара діва, аж на еміграції довідалася, що це — розведена жінка Володимира Державіна. Вона навіть видатний критик. Там цього не видно було. Вона теж належала до зідхальниць за віями Ільченка і весь час це дуже виявляла, запрошувала раз-у-раз на прогулянки між п'ятою й вечерею. Тоді кожне з кимось гуляло. Вдень же кожне бовта-лось у морі, а хто не хотів гамірливого галасу, то йшов далеко-далеко пустельними берегами. Такий був Ільченко. Я ж із Ста-ринкевич мали одну й ту ж хворобу — "камінну". На кокте-бельському пляжі можна було ґрабатися в обточених морем камінцях і знаходити там немало прозорих, як слізка, камінчиків різного кольору, та й інших кольорових, так що збиралась кольориста мозаїка, а деякі камінці з фантастичними, а то й реалістичними візерунками.
Спостерігаючи, як увивається жіноцтво біля Ільченка, я своїм звичаєм відходила в тінь. Досі я не знала цього письменника, нічого не читала, то й не знала, як з ним говорити. Через це продовжене безділля і самоту, на тлі всіх дружб та приятелю-вань, я поринала в свою нудьгу, вона насідалась щораз більше. Оце такі мої курорти! Як нема зміни вражінь, то нудно стає чотири-п'ять разів ходити до їдальні. Я потребувала вражінь, нового, свіжого, цікавих людей, — а сама була така сіра та нецікава, що цікаві мене не помічали. Чи вони ж хоч тут були?
Без жадного жалю кидала я це курортне царство безділля і навіть не жаль було мені моря. Наохотувалася. Виявилося, що цим самим поїздом вертається до Києва й Ільченко. Дивна річ, коли в курортно-залицяльній атмосфері я не знайшла вірного тону, звуку й відзвуку з Ільченком, то як тільки сіли у вагон, щось змінилося. Не той став Ільченко. Вільно потекла наша розмова, я не зчулася, як про свої виплекані на самоті "теорії" розговорилася. Ільченко розпитував про мої задуми, а я почула, що в Наркомздоров! говорять про щойно видрукуваний "Вірус". Запросив мене зайти до видавництва Дитяча література, де він працює редактором. З виразним натяком, що там такі автори, як я, бажані...
А може зріднила нас втома від Криму з його горами та морем? Коли почали мигати краєвиди України, вони видалися мені кращими за всі крими і кавкази, а дніпровий пляж у Києві з його білим пісочком миліший і притульніший за морські кок-тебельські курорти...
29
Всіх дуже вразило самогубство Вадима Охрименка. Що за причина — ніхто не знав. Був собі завжди приємно усміхнений Охрименко, нікому ніякого зла не робив, — і от на тобі, вже його нема. Найбільшим приятелем його був Рильський, вони вдвох випивали, — знову ж, не роблючи нікому зла. — І чомусь непотрібне стало Охрименкові життя. Якась таємниця.
Розповідали, в яких обставинах. Охрименко жив у "Роліті". Запросив він до себе того вечора Рильського, заграв "Реквієм", пішов у другу кімнату й застрілився.
В СССР навіть самогубство розцінюється, як контрреволюція. Хоч Охрименко був незаплямлений, ніколи ніяким репресіям не підпадав, але влада заборонила влаштувати громадський похорон, заборонила й промови на тому похороні. Ця заборона навіяла ще більшої таємниці на це самогубство. Якесь політичне? А може це був просто вихід із складного особистого закутня?
Нібито, на похороні було дві жінки, одна законна й відставна, а друга йшла за гробом і не відступала, з дитиною, за ним голосно плакала... І ще третя була на відстані... І хто б подумав, що Охрименко такий женолюб? Я щось ніяк не могла зв'язати того симпатичного Охрименка з троєженцем.
Під впливом таких реальних фактів, як Охрименко чи хоч би й оповіді Кіпніса про свої походеньки, скріплювалася моя "теорія", що груповий шлюб зовсім не відмер, а тільки пішов у підпілля...
ЗО
Я думала, що вже випливаю знов на літературні води. Два роки не ходжу до канцелярії, яку я щиро збридила. Потроху капають поїздки, як от від Інституту фолкльору та польської газети. Видрукувано кілька речей — журнали Молодий більшовик, Колгоспниця України, Радянська література... Намагаюсь опанувати спеціяльний жанр — доісторичну повість. Видрукувано кілька нарисів...
Кількома точками я опираюсь на дружбу. Можу зайти до Кіпнісів, можу поговорити з Неонілою Кордиш, можу зайти до Подольської чи зустрітися з Людмилою Ткаченко... З Гасею — щось не те, а що — ще не знаю. Все це, правда, було шкрябання по поверхні, а все ж...
Але все ж... Я була щира, жагучо хотіла цю щирість віддати, — і кожен раз наштовхувалась на замкнені ворота, собі на умі, камінь, замість хліба. Емоційність і вразливість, — найбільші частини моєї психічної структури, — приносили мені невимовні страждання. В наслідок — відхід від тих, що від них відчула образу нещирости, а за цим — жорстока самотність, голод за людиною. Цей голод переслідував мене все життя, але тоді — особливо. Ось я знайшла мій запис із 29.ІУ.40-го року. "Огидно почалось, плачем кінчається. Огидно — так чого ходити до цих хитрих брехолюбів? Нікого не можу прийняти. Оцей хрест — самоту — не можу прийняти. Ні, не можу, як не можу прийняти лжі, обману, хитрощів. Мені треба... Я тепер надто збентежена, щоб усе те вилити, що пригинає до землі душу..."