Це оповідання саме й писалося тому, що я розв'язувала ці свої проблеми. Знайшла спосіб поставити персонаж (Фіону) у стан, коли все видно не так, як усім навколо. Сліпа прозріває і дійсність гірша, ніж уявне. (Саме тоді в Одесі професор Філатов повертав зір сліпим за допомогою пересадки роговиць). Для певности я дала це оповідання на перегляд одній очній лікарці, що обідала в Домі вчених. Туди я ходили щодня, щоб прочитати й переглянути газети в читальні, прочитати в них: "догнать и перегнать капиталистические страньї в технико-економи-ческом отношении" та: "Людина — найбільша цінність". А поруч — резолюцію написану олівцем: "Брехня!" Часом і пообідати. Гася там обідала теж і познайомила мене з цією лікаркою. Але лікарка повернула через кілька днів нечитане, бо "друк поганий", так що я зрозуміла — оповідання нецікаве. Отож я й дала його тому психіятрові, а він виявився товариською людиною і, прочитавши, сказав мені, що Фіона — "язва". На цьому й закінчилося моє лікування в психіятра. Я сама собі вирішила, що ніякий я не шизофренік, а це — риси вдачі. Вдачі ніхто не лікує, вона вроджена. То яка є, така вже й буду.
Оце тоді зустріла я Михайла Гільова, що був секретарем харківського Літературного журналу, приїхав до Києва в якихось справах. Він сказав мені, що якби я щось прислала, то він із Сенченком (головним редактором) видрукували б. Я й послала "Жадобу", а через деякий час оповідання було видрукуване. (Літературний журнал, 1939, ч. 10-11)
А тут ще й Охрименко зустрів і сказав, щоб я подала заяву про поновлення в місцевкомі письменників, поки він головою (не в Спілку, то зовсім інше). Так наче я вертаюся "до свого роду"? То дарма, що косяться на мене оці всякі пріцкери й торіни, каци з кацнельсонами, дарма, що Первомайський презирливо-гидливо звужує очі на мій вид, наче боїться торкнутися об щось бридке. Тут моє місце! І я їх також не хочу бачити! Я вже знала, що "Жадоба" буде друкуватися в харківському Літературному журналі, бачила, що зо мною вітаються, наче не було моїх принижень, Рильський, Смілянський, Панч, Бажан, Яновський. А як з'явилось друком те оповідання, то Ле навіть прорік до мене: — Що ж ви, молодий чоловіче, не дали цього до нас?
Легше й доступніше вже було мені заходити до саду барона
Штайнгеля, де у вигідних фотелях сиділи "мастітні". Найбільше виділявся з них білий, як голуб, Кочерга, тепер у загальній пошані. Там вони мали більше простору для шахів і обміну заувагами. Ставлення до мене було наче барометром, що вимірював внутрішню опозицію до тодішнього корнійчукового "монархічного абсолютизму". Хто більше не любив того, що завелося в колективі письменників, той краще до мене ставився.
Заяву я подала до секції прози, де головою був Аркадій Любченко. Ще й рукопис подала, деякі оповідання. Кіпніс ото тоді й подзвонив до Любченка із проханням за мене. Правда ж, зворушливо? Жидівський письменник заступається за українського. Любченко на це сказав йому: "Я читав її твори. Вона пише не гірше за кожного з нас". Кіпніс поспішив мені це переказати.
Другий раз Кіпніс навіть при мені дзвонив до Любченка, щоб допоміг мені вступити до Літфонду: "Вона така самотня!" І Семен Скляренко, не знаючи про це "ходатайство" Кіпнісове, розповів мені: "Прийняли вас у Літфонд. Там були напалися, що не треба, але ми з Любченком відстояли вас".
Так виглядало, що як могли, так тягнули мене назад, але не наважувалися це дуже виявляти. Я ж була "одіозна постать", як охрестив мене колись Ганс із ЦК агітпропу під час знищування Пилипенка. Відкритіше міг заступитися жидівський письменник, комсомолець... Чи може я тоді була потрібна для рівноваги, бо вже дуже розпаношилися ті нахаби, що порозсідалися в Літературній газеті, Критиці і навіть у Науково-дослідному інституті ім. Шевченка. (Там: Стебун, Гозенпуд, Кацнельсон...) Навіть правовірний Ле вже не міг витримати цього засилля і десь сказав, воно пішло поміж люди, дійшло до мене: "Вже не можна дихнути від синів Ізраїля..."
Мені можуть сказати, що я зловмисне підхоплюю антисемітичні вислови. Але я скажу, що розпаношений антиукраїнізм дратував не тільки мене. Чому українським силам нема місця, а ці правлять? Самі жиди продукують антисемітизм. їм є праця над українським словом, а я мушу гинути, як літератор.
20
Моя безпрограмна самоосвіта не переривалася. Весь вільний від стенографічних заробітків час я проводила в бібліотеці Академії наук на Володимирській. Була ще одна велика бібліотека, Публічна, але я її чомусь не любила. Знов зринуло в мені гостре зацікавлення минулим Жашківщини, а ще ширше — Київщини, а ще ширше — України. Не тільки ж у Полінезії були початки людини, були вони й у нас.
Почала я навмання виписувати книжки з археології, всякі оті звіти, звідомлення про розкопи, описи археологічних пам'яток Кам'янець-Подільщини, Київщини... Не диво, що серед тих підряд читаних книжок натрапила я й на розкопи трипільської культури. Довідалась, що на Україні квітло життя вже шість тисяч років до нас, тоді ж, як і в Єгипті. На Україні, в цих самих селах, на цій самій землі, що ми топчемо! Не треба шукати слідів доісторичного життя людини десь по сибірах, австраліях та океаніях. От, якби так написати повість із життя на України шість тисяч років тому! Але як? Я ж нічогісінько про це не знаю. Геть усе прочитати, що вже є про цю культуру!
І так я себе підігріла, — а я здібна була запалюватися ентузіязмом всупереч похмурим обставинам, — що пішла до Науково-дослідного інституту археології просити, щоб дали мені всю бібліографію з цієї теми. Взяла з собою мій видрукуваний нарисок, щоб знали й тямили, що я не претендую на ролю наукового співробітника, а маю дуже скромну ідею — популяризувати те, що вже відкрила археологія.
Колись, в перші роки мого студентства, я вже заходила до Академії наук на археологічні доповіді, тоді звалось — "Археологічна Комісія". А в цей будинок на Бульварі Шевченка 14 я також не раз заходила, як була там Всенародна Бібліотека. Заходила й до Василини в Інститут мовознавства, коли вона там працювала. Внутрішня структура цього дому не різнилась від тієї в університеті: безконечно довгі коридори, височенні стелі, округлі склепіння, тиша. Тут у кабінетах говорять пошепки, а хто хоче поговорити більше, — виходить у коридор. В коридорі Інституту археології були стенди з експонатами найновіших розкопів, — саме якраз із розкопів у подвір'ї Михайлівського монастиря та на території Володимирового княжого міста, Десятинної церкви.