Вже звільнена, — що я роблю? Тепер я вже не підлягаю начальникові, я — стороння апаратові особа. Мені до нестями хочеться, щоб Ломако знав про цю мою манію. І я прошу секретарку при його дверях, щоб доповіла — я бажаю бути прийнятою. Я даю йому рукопис "Манія" в руки, а за пару днів він мене викликає, з якоюсь милостивою усмішкою каже, що я можу залишатися на тій самій посаді в апараті ОБЛЗУ.
Ні!!! Якби не звільнення, ніколи не дійшло б до цієї сцени в кабінеті начальника!
Я відмовилась. І опинилась на вулиці.
Але серце не питає. То було моє безрозсудне найбільше кохання. Мабуть, бо й тепер я часом плачу, згадуючи той синій вогонь, так мені потрібний. Коли я опинилась за межами того будинку, де витав дух синьоокого аскета, стало мені так жаско-порожньо, хотілося не жити. Більше, ніж у звичайні часи, бо в мене часто, з студентських часів, бувало таке почуття, що коли б оце так розлетітися й не бути. Як це так? Думаю увесь вік про смерть — і живу! Тоді ж опинилася я в якійсь темній безвихідній ямі. Хотілося йти, йти у безвість, кудись бігти, нікого не бачити, не відчувати себе...
Це була вже третя важка травма. Перша — вимушене ком-незамство в ІНО, змушеність брехати, що роз'ятрила в мені невилікувану неврастенію і бажання розлетітися. Друга — викинута з літературного життя, а за що — не знаю. Там же моє найбільше право! Третя — тепер... І я безрадісно тупо, непотрібно — якось жию. їм, а воно мені не їжа, а сіно. Всміхаюся, а то не я всміхаюся, моя маска. Говорю непотрібні слова, непотрібні мені й нікому...
Більш ніколи я не бачила тієї синьоокої мани. Знаю, що кінець його звичайний. Полетів Постишев, заарештували й його. Тільки часом і тепер раптом яскраво згадаю, і не знати чого жаль маю до нього. За що ж? Він же ні сном, ні духом не завинив у моїй манії.
А рукопис "Манія" лежав собі в моєму архіві й дожидав своєї долі.
10
Після ОБЛЗУ опинилась я в Наркомздорові. Чи мене хтось послав туди із знайомих стенографісток, чи курси стенографії — пам'ять мовчить. Але яскраво пригадую собі всю цю пишну установу, як якийсь февдальний замок. Це була наче суверенна держава з усім своїм.
Три поверхи. На першому — канцелярії й машинове бюро, на другому — кабінет наркома й кругла велика заля для засідань із чорними шкіряними фотелями навколо стола, застеленого зеленим сукном. Ще вище — їдальня, де годують "борщом українскім", "свінимі отбівнимі" і компотами.
Я потрібна була у відділі науково-дослідних медичних інститутів, а їх у системі Наркоздоров'я було 46 по всій Україні. Мені з усіх назв інститутів найбільш вбилася втямки назва — Інститут оторінолярінґології, мабуть тому, що мій безпосередній начальник, заступник керівника відділу, молодий доктор Гаврищенко* був фахівець саме оцієї "оторінолярінґології" (попросту — вуха-горла-носа). Мав він типово українську "галу-щано-полтавську" круглу фізіономію (з тюркським налетом) і акцент його мови був полтавський, але ні разу ніколи не почула я жадного українського слова з його уст. Говорив він старанно (і вимучено, сказати б) російською, може тому, що був він тут один. Всі лікарі в апараті, починаючи зверху, від наркома Кан-торовіча, були жиди, усна мова в наркоматі панувала російська. А він же не хотів відставати, він хотів бути зразковим, щоб у
* Приблизно. Пам'ят точно не відтворює.
нього навіть секретарка була така, що "на ходу падмьоткі рвьот" (Його слова.). Це нічого не значить, що його зверхник, вже справжній начальник відділу науково-дослідних інститутів (прізвище забула) звертався спеціяльно до мене українською мовою, диктував обіжники також українською (казенним жаргоном). Цьому можна, він жид. Мав він борідку еспаньйоль і вигляд сито-наїдженого, добродушного, зичливого тобі купця. Ще був третій, рівнорядний Гаврищенкові заступник. Мав він чисто жидівське прізвище (наче Розенбліт), акцент і профіль, говорив тільки російською, а в пашпорті він значився: українець. З таким явищем зустрілась я тоді вперше. Коли вони нараджувалися втрьох, а мене садовили записувати їх постанови, то той з еспаньйолкою добродушно матюкався, наче мене не було. Мені залишалося вдавати, що я нічого не чую.
Перше місце, що з ним я (вийшовши із стенографічними записами від начальників) зустрічалася, було машинове бюро. Це було не бюро, а просто тобі будуар. Стіни задраповані приємною піскового кольору матерією, та не тільки стіни, а й стеля, в центрі збиралися всі складки й бганки в одну розетку. Звук тут танув, як у радіостудії. Тут працювало до двох десятків друкарниць, сюди весь час прибігали стенографістки відділів чи самого наркома, секретарки...
Оце тут у Наркомздорові, у цьому машиновому бюрі почала я наламувати себе говорити "по-русскі". Досі я неухильно скрізь говорила по-рідному. В крамниці, установі, на роботі... В ОБЛЗУ це було легко, там же було дуже багато агрономів, весь час товклися люди з районів, там українська мова переважала... А тут... Коли на російське звертання відповідаєш українською, воно, це українське слово, прилипає до горла, чуєш, що ти — якесь дике непорозуміння тут. Все ж — "по-русскі"! Не тільки в кабінетах, у коридорах, а й на наукових конференціях, що провадяться в круглій залі. Хто міг би тоді подумати, що теперішній лідер СВУ на еміграції, доктор Плющ, знає українське слово? Не я, в усякім разі. Доктор Плющ, тоді директор Науково-дослідного інституту ТБЦ, виголошував доповіді й промови досконалою російською мовою, — ані слова ніколи українського. Я добре запам'ятала, тому що розглядала його уважно: був він разючо гарний, артистичний, з блідо-матовим лицем, томливими очима. Чи могла я здогадуватися тоді, що цей "персонаж із романсів Вєртінского" такий завзятий українець?
Отож, у Наркомздорові почала я з дубовим акцентом обертати в роті російські слова. Просто в повітрі висіло, що тут інакше говорити "непристойно".
Весь Наркомат дихав в унісон із верховною особою, що сиділа в святилищі, кабінеті наркома, Канторовічем. Все-все було пристосоване до волі верховного владики. З побожним виразом на лиці вимовляли це сакральне ім'я. Соломон Канто-ровіч був тут абсолютним монархом. Біля нього беззмінно були стенографістки, які фіксували кожне його слово, його розпорядження, вислови. Персональна стенографістка Ерна (що за ім'я? Як для собачки!) сама була в сяйві авреолі, коли виходила з кабінету, щоб розшифрувати священні наркомові вислови. Ця стенограма негайно спускалася до столів начальників відділів, бо нарком вимагав, щоб була вона "настільною книгою". Навіть під час голення, як був нарком у білій піні, диктував він свої афоризми, а стенографістка сиділа поруч і записувала, щоб жадне дорогоцінне слово премудрого Соломона не пропало для людства. Перед наближеними до особи наркома так само запобігали й дивилися на них, як на жерців. Словом, зовсім так, "как в доброе старое время" — за висловом самого Канторо-віча.