Ще ж зовсім недавно читав він своє оповідання, — я вже після того не чула такого мистецького читання. Тому кожен авторський виступ Косинки був літературно-театральною подією. Що ж то за оповідання було? "Серце"? Зміст: вартовий на кордоні над Збручем, українець, чує рідну мову по той бік річки, він не може в своїх братів стріляти, але обов'язок прикордонника наказує і він стріляє... Оповідання двозначне. Психологічна колізія душі українця-прикордонника...
Ніби ж хотів Косинка на більшовицьку нуту заговорити, — та йому не вірили. Не повірили й тепер...
Близько, Плужник, Фальківський також були яскраві індивідуальності... Близько своїми дитячо-глузливими очима, Плужник — їдкою іронією, Фальківський — трагічний сумом, що назавжди застиг у очах... Але Косинка був найяскравіший.
Досі арешти кінчалися засланням. Хто ж міг думати, що сьогоднішні арешти будуть зв'язані з убивством якогось Кірова в Ленінграді? Який тут може бути зв'язок? І вже найменше хтось думав, що скінчиться розстрілом, що цим разом уже — "мертва хватка". Так ні за що, ні про що. Для мене це було незрозуміло. Справджувалась Косяченкове: "Погинемо, як руді миші..."
32
Я все подаю зовнішні події, вигрібаю, що ще лишилося в голові з часів мого перебування серед членів колективу письменників у Києві, пробую укласти в тій послідовності, як було. А нічого про себе, про своє внутрішнє, яка там точилась робота.
Була я весь час у депресії... З якого часу? Вірно буде сказати — із студентських часів. Джерело депресії — голодування й фальшивий стан члена комнезаму, нестерпний для моєї вдачі. Але ті провали в депресію були лише початок, у сумішці з вихорами інших емоцій, дуже щасливих. Молодість і здорова основа мого єства брали верх, хай що! Після вчителювання в Запоріжжі (що само по собі було для мене мука) — нове студентське голодування й безперспективність, невміння дати собі раду разом з упертістю бути в літературі. Оці літні вечори й дні у стоячій воді бездрузівства, а в наслідку оте грізне завмирання, що його так гучно перебило Пилипенкове відрядження до степової України.
І так: поки я в дії, коли щось бачу, ставлю собі мету й до неї жену на всіх парах — то й відлетіла чорна птаха депресії. Але коли нема руху — накриває крилом і душить.
А тут ще й усі навколо: Гася, Яковенко, навіть лікар (коли я звернулась з приводу якогось недомагання), всі інші в один голос товчуть тобі, що треба мати чоловіка, себто жити родинним життям. Хто партнер, — неважливо, аби... Так примітивно і так просто, що аж верне. Я ж фізична істота і природі покірна, — але є ще й інші мої сфери, що не можуть прийняти голої змисловости, душа голодна на кохання, тонку дружбу, співзвучність... А де воно? Нарешті, я така чутлива до інтелектуальної краси — красномовства, філософії, розв'язування всіх отих питань, що завжди сиділи в моїй голові. А де вони, такі?.. За це називають мене старою дівою. Добре! Я — стара діва!
І коли я почувала оцю важку самотність, то вона й виливалась у почуття-думку: нема з ким говорити. Ті всі, з ким говорю, не бачать мене такою, як я є, а такою, як собі думають про мене. Як часто я повинна була приймати ту маску, в якій я їм видна! А щоб бути, як із собою, таких нема. Тому я зверталась до паперу, бо мусіла хоч сама з собою поговорити.
Я тепер думаю, що то була не тільки депресія, а й просто таки психічна хвороба, тиха шизофренія, яку я переходила, сама про неї не знаючи, оцей біль душі, в якому я борсалась і не знала, як вийти з біди. Я приписувала тоді цей біль своїй незугарній, неталановитій, нездібній ні до чого вдачі. А тепер я думаю, що був він несвідомою відбиткою загальної трагедії навколо: голод, депортації, арешти, навіть те, що я не маю куди примістити вигнану з Жашкова родину. Оці постійні думки про смерть, та як її учинити. І слідом за цією думкою — друга: та смерть і так прийде, чого ти ще нею журишся? — Як жити? Що буде взавтра? І слідом за нею друга думка: хай узавтра турбується само за себе, а ти будь задоволена тим, що сьогодні є, таким, як воно є.
Оце тоді вже почала я знати той дивний вихід із себе. Не роздвоєння душі на дві особистості, а вихід із себе. Як дуже боліло, я ставала збоку, і дивилась на себе, ту, що корчиться від болю. Так наче на когось іншого. І диво! Відчужений так біль був уже недошкульний, бо я друга тільки спостерігала його, шукала причини ззовні, зверху.
Оті київські борсання і неприймання підсуненого тобі нецікавою дійсністю в особистому пляні, оті харківські розгроми у суспільному пляні так роз'ятрили були мене, що я аж до психіятра вдалася, на щастя ненадовго. Потім помогла моїх хворій душі подорож до Туркменістану. Я побачила, що є інший світ, навіть і в межах СРСР, а не тільки отой наобрид-лий, за мучу вальний стандарт, що гнітив і давив своєю блю-вотинною одноманітністю... (Ті самі засиджені мухами портрети вождів на стінах у канцеляріях, ті самі меню в їдальнях, та сама простягнена рука Леніна на майдані, ті самі гасла й плякатні вислови в передовиці Правди, — все те саме, куди не рухнешся.) Блиснула була мені надія, що літературна праця стане доступна. Блиснула і погасла. Туркменська тематика... Е-ех!..
І тепер, коли все ясніше ставало, що я — "відлетіла тріска", покидьок, коли не було й середовища, навіть такого, де треба "одягати маску, щоб тебе бачили", все валиться, — тепер я найвірніше назвала б себе побитою собакою, що лежить у якомусь підвалі під похмурими склепіннями, які от-от спустяться й задавлять, та пробує зализувати свої нагноєні рани.
І так почав у мене викристалізовуватися "кодекс", що був і досі є моїм "правильником".
Із своїми слабкими силами, вадами, недостатками маю жити і ні в кого нічого не просити.
Не старатися комусь приподоблюватися, бо й так не вмію, то чого себе мучити?
Жити так, щоб нікому нічого не бути винною. Вкладатися в свої бідні можливості.
Жити так, щоб не було нічого, що треба ховати. Не мати двох бухгальтерій.
Не розвивати в собі рис, притаманних плеканим. Не хотіти розкоші, вдовольнятися конечним. НЕ МАТИ ПОТРЕБ.
Тверде життя. Ліпше самостійно бідувати, ніж залежати для забезпечення від когось.