Яку ж професію придумати?
Є така вільна професія — стенографістки. Не треба ходити щодня до канцелярії, а тільки на виклик. От, якби собі так! Бачила я цих стенографісток — такі пишні, гоноровиті королеви, вичепурені в пух і прах. їм і доступно, шалено ж заробляють! П'ятнадцять карбованців за годину!
Почала зароджуватися на обрії мета. Хоч і яка далека, але все ж таки мета, а як є мета, я горю.
І так пішла я, записалася восени на курси стенографії. Ой, далеко ще до зіздової стенографістки з пишним бантом на грудях, але за рік курсів все таки я зможу вже записувати 90 слів на хвилину, і з цим уже приймають на посаду стенографістки в установі.
Матеріяльна незалежність була моєю метою ще й для розв'язки хатнього вузла. Одна річ — аварійно опинитися на чиїйсь ласці і почувати себе вимушеною приживалкою, а інша — вже в тому стані й лишатися. Якби я жила сама, то не так би турбувалася насущним, — дасть Бог день, дасть і їжу, а як не дасть який день, то мені не первина. Але... живучи з Льоною... Нема й мови, я мушу знайти заробіткову рівновагу у хаті.
Ходжу на ті курси, сиджу й насиджую щоденно над вправами, бо це — найпевніший шлях набути швидкість. А раз приходить Олена із свого гостювання у Куліцьких і каже, що Лєна хоче прийняти мене на роботу. Допомагати їй у складі-випозичальні кінофільмів на кінофабриці. Платня — 130 карбованців місячно.
Це певно Льона її просила?
І ось я вже їду на кінофабрику найматися, вже й працюю. Це значить, записую рух видачі й звороту фільмових кружків, що посилались на замовлення з усіх кінців України.
Лєна дуже делікатно й ввічливо показувала, завдання давала. Вона ж завідувачка, а недавно ще сама всю цю роботу робила. Ми обидві відчували незручність: я — з вищою освітою, а вона зовсім без неї (2-клясова жашківська школа), — наказує мені. В півгодинну обідню перерву ми сідали, як друзі, знайомі, земляки, і Лєна пробувала провадити вимушену розмову, але, хоч вона й близька приятелька моєї сестри, я не знала, що з нею говорити. Такі ми були різні світи.
Ясно, що це була тимчасова робота. Взяла вона мене із співчуття до своєї приятельки. І це кожної хвилини відчувалося.
Про працю у Лєни не маю ніяких спогадів. Річна інвентаризація, з 1933 на 1934 рік. Робітник на драбині біля полиць диктує мені назви кружків, а я записую внизу. Він під'їжджає з політичними розмовами, критикою навколишнього, а я, попереджена вже від Лєни, що це — шпик, відповідаю, що не думаю про це, бо за нас усіх думає Сталін... Перемотування фільмових кружків, — чи не треба змінити зношених кадрів?.. Фільмосклад цей був окремо, з окремим входом. До самої фабрики, де йшли кіноздіймання, я не заходила. Хібащо, один раз треба було перейти через неї і здалека побачила я кіноздіймання в студії. Юпітери освітлюють групу людей і серед них бачу професора Олександра Дорошкевича з його пишними "карась у сметані" вусами. Він грав самого себе у фільмі, де висміювали "буржуазних націоналістів". Оце, мабуть, найцікавіше за той час, що я їздила працювати на кінофабрику.
Тим більше вхопилась я за стенографію, як за рятівну нитку, що приведе мене до цікавого світу. Ідея була така, що ось я вивчу стенографію, почну багато заробляти, матиму гарне убрання, а не це студентське ганчір'ячко, що доношую. Буду серед людей. Побачу світа, живе життя, а не цей відлюдний склад... Ні, не убрання й гроші, а незалежність. Як зможу заробити на існування, то й буду незалежна. Тоді писатиму для себе, — якщо нікому непотрібне моє писання. Моє, таке, як воно є, без насильства й наказу. Зрештою, хай так! Я не талант, я — сіренька. Так і буде! Але я понад усе люблю літературу і їй вірна у всіх видах. Не писатиму — то читатиму і черпатиму з її бездонного колодязя.
Кинулась я до стенографії з усім своїм завзяттям і запалом. Вдень — на працю у склад кінофабрики, а ввечорі — курси. Щоб швидше до мети. Мені потрібна якась мета і йти до неї. Тоді я живу. Як вислизає, як розіб'ється, — тоді порожнеча і ота нудьга, що мене з немовлячого віку переслідує. Чогось хочу, не знаю що, за чимсь тужу, перебираю все, доступне уяві — і не те воно, не те...
Словом, я азартниця. А стенографія саме на цьому збудована. Треба так вправлятися, щоб дійти спочатку до 60 слів на хвилину, тоді — до 90. Це вже можна практикувати. Тоді 120 слів на хвилину, — ти з їздова стенографістка...
29
Що більше пустошилось у колективі письменників, то менше було з ким поговорити. Ніяких товаришів, друзів, якщо не лічити зустрічів на вулиці з Косяченком. Та отих летючих розмов з Косинкою чи їдким Плужником. Та легких півфраз, в яких були елементи прихильности чи співчуття (не розбереш) від Смілянського чи Воскрекасенка.
З Агатою дружба тривала, але проходили крізь неї якісь холодні вітри. Може тому, що Володя її помер, — вже другого такого Володі не буде. Вона змінилася: щось невловне в нашу спільну щирість вкрадалося, ще мені незрозуміле. Вона не терпіла чути про себе щось прикре. Я раз пробувала її остерегти, що за спиною з неї посміюються, — а вона сприйняла, що я їй навмисне таке підношу, бо я їй заздрю.
І це в цей час здружилася я із Кіпнісом. Приязнь ця довго не скріплювалася. Він, як і Гофштейн, виявляв велику доброзичливість завжди. Підходив, вітався, мав охоту поговорити, — це тоді, коли ніхто й глянути не хотів у твій бік. Запрошував додому. Я не поспішала приязнитися, бо мені здавалося, що він просто втирається в довір'я, а чому — невідомо. Що я за об'єкт зацікавлення? А як ще заговорив щось про "зустрічі на канапі", то я геть відвернулась. Говорив він кумедною мовою: напівросійською, напівукраїнською, ні тією, ні другою не вмів, дуже примильно-солодко всміхався при зустрічі, поблискуючи окулярами, срібними скроням і разком штучних зубів. Хтозна, чого людина хоче...
Кіпніс перестав запрошувати додому і навіть признаватися, ображений на мої "відгетькування". Аж тоді я сама до нього призналась і нагадала йому, що він не раз запрошував зайти. Ніхто ж з українців-літераторів не запрошував, а буває така хвилина, що кудись треба бігти... Почути людський голос... Нікого! Тоді світ видається пустелею...