Може нікому ця метаморфоза увічі не кидалась, а я її після довгої перерви відразу побачила. Коли це було, які вічності в минулому, як у редакції Пролетарської Правди Качура протегував якомусь там невідомому авторові одного оповідання, Іванові Ле, говорив із ним поблажливо й авторитетно? Тепер усе навпаки: це Іван Ле звертається до Качури авторитетним тоном господаря, а Качура послужливо виступає в ролі його адь'ютанта, підручного й виконавця. Тепер уже Ле — автор роману "Роман Міжгір'я", виданого багато разів, він — член комуністичної партії, він тепер, зрештою, — вершитель усіх справ у київському Місцевкомі письменників.
От, як міняються ролі!
МК письменників відогравав у цей час велику ролю в житті письменницького колективу. Це ж заведено було карткову систему на хліб. Все населення м. Києва діставало по 200 грамів хліба на особу денно, лише деякі по 300 грам. Але робітники діставали по 500 грам. Письменники, як члени Спілки поліграфістів, також діставали по 500 грам. От, як то далеко наперед передбачено було, коли цей комітет засновували! Це була неабияка привілея і підтримка, нехтувати нею не збирався (чи вірніше, не посмів) ніхто.
То ясно ж, що до МК письменників щоденно сходились не тільки поговорити, пограти в шахи, побачитися, а й довідатися, чи є що нового в "подаянії". (Тогочасний дотеп). Бо не тільки хлібна картка. Ще час-від-часу приходила новина, що в такому-то закритому розподільникові (знов нове!) буде видаватися "пайок", скажімо, 2 кілограми крохмалю, 1 кілограм цукру, 1 кілограм драже. В МК роздають талони. В певний день на певну адресу, з чорного ходу у двір приходили письменники з "тарою" (опаковання не "полагалось") і ставали в черзі. "Нащо мені цей крохмаль?" — запитував Плужник, але брав. Усі брали. Можна винести на базар, продати й купити молока...
Але продукти часом привозилися в МК письменників, своя спеціяльна Продуктова комісія забирала з бази. Тут ця сама комісія ділила, вирішувала кому скільки вділити, залежно від ваги письменника. Списки вивішувалися на дверях при вході до залі. Тоді починалося хвилювання, незадоволення, уїдливі репліки... Пригадую, як бігала, всім скаржилась Наталія Горова, перекладачка (дружина Антона Харченка): — Касяненковій дали 300 грам масла, а мені тільки 200, а я ж більша письменниця, ніж вона, і стиль у мене кращий! Я маю доробок! Я буду діяти, я не покину цього так!
Крім масла, привозили бісквіти, оселедці, драже, — що вдасться вирвати. На жовтневі свята і на перше травня "пайок" був просто багатий: крупа, цукор, масло і навіть кав'яр (кетова ікра).
Ці "дари" (за дуже дешеву оплату) діставали всі члени. Але Ле і ще дехто (таємниця. Може Качура?) діставав ще й "академічні пайки", легендарно багаті, по півтора пуди вагою, а в цих півторах пудах були балики, кав'ярі, шоколяда, шинка, масло та такі делікатеси, що нам і не снились. Воно, звичайно, не все поїдалося, частина його йшла на чорний ринок. Всі це робили. Що "давали" — брали, а з того частину несли на Басарабку, щоб було за що викупити "пайок".
Крім того, члени партії (Ле, Щупак, Шабльовський, ще хтось) були прикріплені до їдальні Обкому партії на Думській, де за дуже дешеву ціну діставали ситі обіди із "свінимі отбів-нимі". Це в той час, коли з селянських горищ вимітали під мітелку не тільки хліб, а й послід, щоб село вмирало, в той час, коли з села розбігалися хто куди міг, а хто не міг, то пухнув во славу соціялізму і падав у могилу.
Все це пригадати дуже важливо, бож ці подачки від влади були причиною і приводом вчащання членів до МК, — щоб не проґавити, може що дають. Так виглядало життя в київській письменницькій організації в ті роки (1932-34). Навколо шлунку крутилися всі інші справи. До цього упривілейованого корита вже збігалась звідусюди всяка шашель і шушваль.
17
Ото в цій маленькій кімнатці прожила я з сестрою Оленою 9 років, починаючи з 1932-го. Добре, що було куди вернутися мені. Але яка тіснота! Щоб узяти одну річ, треба всі інші по-.-ховати. Щоночі вносилася з сіней розкладачка, а рано виносилася. Постіль складалася у розкладну кушетку. Льона працювала в Київторзі, то вставала раніше, тому спала на розкладачці, а я чекала, поки вона піде, тоді вставала і ховала постіль у кушетку. Інакше неможливо, коли розкладачка в кімнаті, вона займає все вільне місце і нема як пройти.
Єдина річ, що Льона вивезла з дому, був килим з сюжетом "Руслан і Людмила". Він лежав на кушетці. Диктова скриня з речами стояла під столом і треба було її висувати, як щось хочеш знайти. Постійна мука. Як "совторгслужащая", Льона діставала 300 грам хліба на день, а я — 500. Крім того, вона діставала 150 карбованців заробітної платні на місяць, а я — нізвідки, нічого.
Але я вважала це тимчасовим. Я ж пайовик мешкання, там уже буде де розміститися. З усім запалом і властивим мені азартом узялася я до праці над книжкою про Туркменістан. Депресія і нудьга не мали місця тоді, бо це вже така моя вдача: мушу чогось досягати, тоді я горю. А як нема перед очима мети, я — жертва депресії.
Отже, треба з найбільшим напруженням прихопитися до книжки про Туркменістан, щоб мати з чим прийти до видавництва, а як приймуть до друку, то буде й гонорар, і я зрівняюся з Льоною в витратах на нашу спільну "економіку". Я вірила, що ця книжка мене вивезе.
Мама й тато вже давно були у Гані в Гумані. Батько працював нічним сторожем, мама все робила у хаті, бо Ганя працювала на двох службах, Вітя ще малий, а на Дмитра мала надія. Він уже остаточно спився і вже виносив крадькома з хати речі, щоб мати на горілку. В Гумані ще порожніше —було з харчами, ніж у Києві, за хлібом пайковим треба було звечора стояти в черзі, то ми часом висилали з наших "пайків" який кілограм цукру та крупи.
Отака приблизно була хатня обстановка, як я приїхала додому.
Коли раніш не було виразного поділу між членами колективу письменників, то тепер уже можна ясно бачити, з кого цей колектив складається.
Із секцій.
Найбільша секція — українські письменники. Крім тих, що я вже попереду згадувала (і лінь мені наново перечислювати), ще крутилися на овиді Євген Кротевич, Юрій Мокріїв, Петро Колесник, з'явилися Віктор Гудим, Кость Герасименко, Семен Скляренко...