Сама. Нікого ще тут не знаю. Але відчуваю цю іншу атмосферу, інших людей. Це вже не замріяний, заліснений Київ із квітучими канами на вулицях, із розцвілими каштанами, із са-наторійним повітрям, а динамічне промислове степове місто із вулицями, замереженими автобусами та тролейбусами, з гінкими автами (а в Києві побачиш авто де-не-де), з розгонисто-впертими вітрами, з пилюкою, з двома обличчями: провінційного вчора міста, що зникає на очах, і модерними стрункими будовами, площами в далечінь, в оточенні фабрик і заводів. Мені більше підходить Київ і я відразу почала за Києвом тужити. Але... Тут же життя, сюди вже повтікали письменники, тут твориться пульс цілої України...
Ось тільки приїхала я, вже роботи повно. В Державному видавництві України (ДВУ) буду брати на літературну редакцію ухвалені до друку рукописи. (Тут була така традиція, що рукопис перед друком проходив аж три редактори мови. Що не добачив один, побачать два других. Аж тоді вважалося, що рукопис до друку виготовлений). А крім того, у харківському радіомовленні знайшлася така високопоставлена партійка, товаришка Хмара, яка прийняла мене на роботу, щось я там мала робити, хоч не уявляла, що. А ще крім того, ДВУ друкуватиме окремою книжкою "Листи із степової України", ось-ось вийде друком і "Кубань".., що вже була видрукована в журналі "Червоний шлях" (1929, ч. 5-6).
Все це — дякуючи Пилипенкові.
Кращого опікуна, як С. Пилипенко, у свойому житті я не знала. Він надзвичайно (ну ж, ідеально!) прихильно ставився до всіх моїх літературних кроків. Не знаю, чи тільки мною піклувався він із такою батьківською уважливістю? Мабуть, не тільки. Недарма ж казали на нього "папаша". Жадне моє, послане до Харкова, писання не зосталося невидрукуване, жаден лист не зостався без відповіді. Як я вже завмирала, впадала в прострацію і остаточну зневіру, — приходило від нього відрядження, що розкривало двері в світ — і я оживала знову. Як була я бита — хто ж узявся мене обороняти? Пилипенко! (Я маю на думці статтю "В чім помилка Д. Гуменної?").
Чому Пилипенко це робив? Щоб піддати духу боязкій дівчині? Бачив у мені здібності, яких ніхто інший не бачив? Чи справді була я в нього на особливому становищі? Бо так мене й називали тоді: "Вихованка Пилипенка". А я ж до нього, поза діловими літературними справами, не була вхожа. Особисто розмовляла може разів п'ять. Ані не заходила додому, ані не зверталась ні за чим у його високих кабінетах. Бо хоч і не відчувала я ані крихти бюрократичної пихи, але самі назви його посад вимагали, щоб не набридати: головний редактор ДВУ, голова Науково-дослідного інституту літературознавства ім. Шевченка, відповідальний редактор провідного журналу Червоний шлях, редактор численних інших журналів, голова редакційної колегії двомісячника літературознавства Літера-турний архів...
За кілька днів після мого приїзду до Харкова я вже жила в іншому мешканні і приватно ніколи не мала нагоди з Пили-пенком говорити.
2
Досі я бачила "Плуг" і плужан у коротких приїздах до Харкова і більш-менш знала їх на лице. Тепер бачу перед очима сценку: я в редакції журналу Плуг, тут багато плужан. Панів, Минко, Дукин, Анатоль Гак, Биковець, Штангей, Лавріненко, керсправами Кривецький... Атмосфера веселої дружньої невимушеносте. Дивуються з моєї вимови, кажуть, що наче галицька. Я їм кажу, що так у нас у Жашкові говорять. Тут же заспівали "Огірочки", я знов кажу їм, що в нас співають інакше, заспівала. Тут же Лавріненко запитав, як буде по-українському "борзиє коні". Я сказала: "Баскі", — і за мною утвердилась репутація великого і авторитетного знавця української мови.
Друга сцена. Я в мешканні Андрія Панова. (Це — одна кімната). Тут же й Юрій Савченко, критик. Це — товариші. Панів і Савченко самі, родина Панова десь на відпочинку. Панів і Савченко без сорочок, вони працюють над якимись невідкладними замовленнями, вони не їхали нікуди, бо багато роботи. Тоді ж був розцвіт: переклади, статті, редагування... Видавництва потребували багато літературних умів і сил, — то оце сидять вони без сорочок і думають, що опалюються, бо в вікно новобудови б'є гаряче сонце. Але чого їм ця пісня припала до смаку? Співають вони завзято і підморгуючи, на танцюристий мотив:
Ах ви, люді добриє, Люді ви хорошіє, Разскажітє ви нам, Что єсть БОҐ?
Єдін Боґ, єдін Боґ, Во трьох ліцах одін Бог, Єдін БОҐ, єдін Боґ, Єдін БОҐ!
Пісня довша, я далі забула.
Не можна було розібрати, чи це релігійна яка, чи атеїстична, співається з насміхом із своїх батьків. До речі, Ю. Савченко, син священика, трошечки нагадував мені ставищанського вчителя психології, Зиму.
Тоді взагалі всі в Харкові чомусь захоплювалися усякими жалібно-уркаганськими піснями. Саме тоді прошумів фільм "Путьовка в жізнь" про безпритульних, де було немало цих пісеньок. Ось, наприклад, ця, також почута в Харкові:
Товарщ, товарщ, Скаж1 моей маме, Что син ейо попбнул На войне,
С вттовкою в рукою I с шашкою в другою Твой син погибнул На посте.
Товаріщ, товаріщ, Болять мої рани, Болять мої рани В глибоке. Одна зажіваєть, Друґая нариваєть, А третяя вскочіла На бокс...
Цю пісню співали всюди, чомусь таке було захоплення безнадійністю в піснях цих нещасних жертв громадянської війни, що виростали без школи, в люках каналізації і не вміли правильної мови, а казали: "Вєдь всьо равно наша жізнь поло-матая..."
Передчуття, що ось-ось і тут буде "жізнь поломатая"?
А ось і друга сценка в тій самій кімнаті Панова. Тільки тепер уже Панова нема, а є його дружина, Марія, вона розкриває свою душу. Дуже хороша людина її Андрій, не може вона нічого злого про нього сказати. Навпаки, вона дуже любить його. Але вона — рабиня в цій хаті. Нічого Андрій не знає з практичного життя, не допомагає їй, всі життьові клопоти на її плечах. Вона ж також має вийду освіту, хотіла б працювати в свойому фахові, а це їй недоступно, бо... двоє дітей. Андрій і діти мають прийти на готове...
Скільки разів чула я до того й після цього таку сповідь! Ця сповідь може й була поштовхом, зародком, що кілька років згодом вилилась у повість "Жадоба". Чого це я взялась за таку вузькожіночу, феміністичну тему, коли стільки соціяльних тем лежали облогом? Чого це я випустила "Жадобу" вже тут у США? Але ж проблема щасливої гармонійної родини й освіченої жінки-професіоналістки нерозв'язана й досі, — можу я на це сказати.