Ото може тому я й вхопилася за соломинку, вступила на курси сценаристів, десь же треба приткнути голову, щоб чимось заробляти. Всі мої попередні праці були такі, що тільки з них тікати, я ще й досі не знала, що я хочу й що можу робити, а література заробітною професією не була. Була, але комусь, не мені.
26
Про ці сценарні курси я почула в Місцевкомі письменників від Любомира Дмитерка. Задумав їх хтось на кінофабриці. Дурні курси, дурні лекції, дурні студенти, дурна я, що на них ходила. Нічого з цих курсів не придбала я, крім поганого знайомства.
Розпочалися вони пізньої осени, на Бульварі Шевченка, нижче бібліотеки. Зібралася там дуже строката авдиторія. Крім Дмитерка, були ще якісь висуванці-донбасівці, сирі хлопці з блатняцькою мовою. Був Фіма Фінкельштейн, студент з 1-го курсу ІНО, що потім став Юхимом Мартичем. Тамара Коза-кевич із Фастова, яка дуже гордилась тим, що вона — дружина слідчого НКВД. Григорій Григор'єв, що мав вигляд бухгаль-тера, який перекваліфікувався з попа. Якийсь Піц. Пізніше — Борис Княжанський, страшенно хвалькувата, провінційна постать, з помпою чи то цирульника, чи то десятирядного провінційного актора. І я там.
Просто не було куди дітися. Але я собі думала: повчитися ніколи не вадить, а те, що я межи цього дріб'язку, то десь же треба бути... Тільки дуже вже по самолюбству шкребло, як приходив такий лектор, що знає мене, наприклад, Антоненко-Давидович, або... Олександер Корнійчук. Той, що колись запо-біжливо й знизу догори дивився. А тепер... Він пішов уже догори, працював на кінофабриці, а я човпла й човпла в низах — і ніякого руху вперед. Навпаки, рух мій позначився вже назад, униз. Я ж була вже визначена (стараннями Косарика-Ковален-ка), як виходець із СОЦІАЛЬНО чужого стану (а вони з якого, оті всякі рибаки-мартичі?), я вже обтяжена нарисами, що удостоїлися згадки Косіора... Гай-гай, минули ті часи, коли Корнійчук просився, щоб я послухала його п'єсу, чи ще напівтоварисько поговорив у Лівадії. Тепер, коли я не знала, куди себе приткнути, коли металася від фабрики "Точприбор" до сценарних курсів, коли на лобі (як мені здавалося) в мене було написано, що батько втік від висилки, а весь рід розігнаний, розкуркулений, — а він же щось там і хтось там на кінофабриці, — о, тепер Корнійчук мене не впізнає, не помічає... Який сором! Я — курсантка, учениця Корнійчука!
Це так не раз траплялося мені на життьовій дорозі. Доти гарні, рівнорядні стосунки, поки на одному щаблі громадської драбини. Як тільки хтось вилізе вище на щабель, то й не дивиться, бо ти — внизу. І навпаки: хтось збитий з висоти — стає гарним товаришем. А перед тим зарозуміло не впізнавав.
Хвалити Бога, курси перед весною закрили, вся та збиранина розсипалася. Останнє слово було за одним висуванцем з Донбасу, який поклав "резюме" на повідомленні про закриття:
— Нас нє понял і і нас ушлі...
Одна із сценок, що збереглась у пам'яті десь упритул із цими курсами, це подорож на літературний виступ у Бердичеві. Може тому, що напередодні виїзду була я на вечірці у Дмитерка й Тамари Козакевич. Ці двоє святкували щось ніби шлюбну учту, бо Тамара договорилась із своїм чоловіком, слідчим НКВД, що вона вже хоче бути дружиною Дмитерка, і оце тепер вона — легальна жінка Любомирова. Баль був на східній зразок, гості й господарі сиділи напочіпки на килимові, бо меблів у тій кімнаті не було. Чи гарна була Тамара нарівні з Любомиром? Ні, вузьколиця, довгоноса, гарні були тільки сині очі. Але найбільше шикувала вона своїм цинічним гумором, де соромливості й цнотливості нема місця. Як це буде по-українському: "прожіґательніца жізні"? Мабуть, українська мова творилася без таких "зразків"...
Така сама грішно-блудлива атмосфера висіла в повітрі, як і це товариство. А я, що ніколи ніде не бувала, теж опинилася чогось тут.
Другого дня я вже їхала у Бердичів — з Дмитерком, Шереметом, і здається й Яковом Савченком, — бо коли ж то він висловився, що така браґада — "з бору да з сосонки", (думай: самі початківці — і я, визнаний критик). Був ще й Тельман. Цей хвалився, що німецький Тельман (лідер комуністичної партії) — його родич. А сам він був плюгавеньке непоказне ніщо, один з тих "критиків", що почали напливати в українську літературу. Як це, що я не пам'ятаю інших членів літературної бригади? Пам'ятаю тільки, що вперше в бердичівській їдальні їла кролятину і вона здалась мені смачною. Увечорі ж хлопці влаштували пиятику і найбільш у тій пиятиці запам'ятався Микола Шеремет, що хвалькувато кидав порожні пляшки в стіну, як розбушований купець. Оце в цьому гульня? Ха-ха!
І цікаво, що пам'ятаю ці уривчасті сценки, а не пам'ятаю себе на трибуні перед публікою. Наче й не було.
Ну, справді, як я потребувала товариства, побороти почуття самотности (не благословенства, а муки) й усе більшої депресії, то де було шукати мені товариства, де воно було? І чи могла я в тому оточенні, яке підсувала доля, знайти те, що мені так було потрібне?
27
На такому тлі — нема-нема та й зустрінусь із Дмитром Заянчківським. Легкі, приємні зустрічі, вільна від осуги і вимог дружба. Навіть і з Гасею мені не було так легко, бо вона дуже вже спрощено все пояснювала. Вирішила, що мені треба вийти заміж — і притаскала раз якогось сватача, якогось фотографакравця, Бабія. Я з нею за це посварилась. А тут ще й почав набридати один поклонник, потрібний мені, як собаці п'ята нога, але повний зарозумілости.
В побуті він звався Анатоль, а величав себе Сіла Мьортвий, що було найсмішніше, бо був це молоденький хлопчина з вогневими рум'янцями на щоках, син учительки. Не таким хлопчиськом він сам себе уявляв, — величав себе "русскім піса-тєлєм", хоч нічого друкованого не мав. Справді, був вельми начитаний, старовато міркував, уявляв себе знавцем Івана Бу-ніна, Джон Дос Пасоса...
Все це добре, нехай, але цей смішний Сіла та ще й Мьортвий вважав себе великим психологом і його "тонке знання психології" підказало йому, що саме я надаюся для його атак! Та ще й яких! Нахабно перся і ліз у хату, хоч як я його викидала. Часом я його терпіла за інтелектуальність і щоб стишити депресію самоти — не було ж із ким говорити складніше! А здебільшого не терпіла — за той тон зверхности, який він собі дозволяв. Це воно посміло казати мені, що я примітивна, що не розуміюся на вищих тонкощах літератури (не читала, наприклад, Буніна, а він — високий його цінитель), що не можу відрізнити емоції від настрою тощо. І бачить же, що його не терплять, і таки нахрапом лізе. Уявило собі, що цим способом чогось тут досягне. А що попадав пальцем у небо, то зі злости шипів: — Однаково усі кажуть, що я — ваш любовник!