Знайомство перейшло в інтимнішу фазу, ми вже казали одне одному "ти", а одночасно моє ставлення до нього роздвоїлося. Зовнішність його була для мене молитво-симфонією, а прозаїзм
— бар'єром, що виріс між цими двома людьми: мною і ним. Нічим не цікавитись особливо, аби пройти через цех і ВУЗ, а тоді теж без особливого зацікавлення виконувати якусь працю,
— ні, це страшно нудно, без горіння, досягнання чогось, без захоплення чимось, без любови до чогось... За бар'єром поставала порожнеча, що все більше зростала.
Треба підкреслити, що Яша Мирецький був дуже прямий і чесноокреслений у своїй поведінці, без якоїсь криводушности. Він скоро зрозумів, що найкраща його роля — товариша. У цій ролі тримався й після того, як я покинула фабрику, і до кінця моїх київських днів. Ми зустрічалися все рідше й рідше, і в одну таку рідкісну зустріч він подарував мені своє фото з написом: "Моєму найкращому другові". Мабуть, за те попала я в "найкращі", що не раз своє обурення його прозаїзмом йому висловлювала.
18
На провесні 1930-го року відчиняються раз двері і входить до кімнати мій батько з вузликом у руці. Ця поява була як удар грому. Ніякого попередження ж!
Втік батько із Жашкова, з одним тільки оцим вузликом. Хтось із його численних приятелів, де він бував із сопілкою на оказіях, прийшов до хати уночі просто із зборів сільського активу і приніс вістку, що на цих зборах ухвалено постанову депортувати таких-то за межі України, а між ними й Кузьму Гуменного. (Бач, партія делікатно перекладала цей акт насильства на самих селян, вона ж тут ні при чому!) — Негайно зійдіть з очей, — сказав той учасник зборів, що іменем його ухвалювали постанову, — бо вивіз почнеться узавтра вдосвіта.
Того ж вечора батько пішов з дому, а в цьому вузлику — одна зміна білизни. І куди ж він міг більше прийти, як не до мене?
Я вислухую це все й питаю: — А мама? То це їх самих десь вивезуть? — Бабів не вивозять самих, — безпечно каже батько.
Хата малесенька. Я сплю на розкладачці, а де буде тато спати? На підлозі? Якраз ще стільки місця, щоб постелитися одній людині. Я казала, що буду я на підлозі спати, але батько не хотів нізащо на це погодитися. Коли я варила на примусі куліш чи яку юшку, то батько казав: "Ти їж сама, я вже старий, мені багато не треба". Старався якнайменше заважати в хаті, питав мене, чи не треба щось допомогти, переписати. Такий тихий, винуватий, принижений, боязкий, що серце моє розривалося. Наче не до власної дитини, що до неї колись ото гарикав, а до чужого можновладця, що робить ласку, не виганяє на вулицю. Було мені боляче все це сприймати, тим більше, що я нічого-нічого не могла змінити.
Трохи повеселішав батько, як зустрів Одарку Таращук, Да-рію Гарасимівну, вона тут десь двірничкою працює у великому будинку. Наша сваха. Приніс від неї таку життьову мудрість: "Я люблю, як мені не дуже добре, ще можна якось жити. Але як уже дуже добре, то начувайся! Значить, — далі піде вниз, буде гірше. То краще хай буде ще не дуже добре" — Чи не спасенна рада? Другим разом батько вернувся із своїх походеньок по місті, втішений, що зустрів Пелеха... Сторожем працює... — Треба й собі якогось сторожа знайти... — А то познайомився в парку на ослоні із старим жидом із Бару, то той йому розказав, що знає нашого сусіда, Зубова. Батько його мав велику залізо-скоб'яну торгівлю, а справжнє його прізвище не Зубов, а Хаскель (чи щось подібне).
Десь ходив мій тато й на Аскольдову Могилу чи спустився до берегів Дніпра — знайшов бузину, нарізав і приніс додому. Вже має зайняття! Поробив сопілки, вирізав у них дірочки й 'заграв короткими своїми пальцями, а звуки так і запурхали. "Оце нароблю сопілок, — казав, — та й понесу на Басарабку продавати. Може хто купить... Еге-е, старців поробили з нас..."
Цей плян ніколи не здійснився, бо через знайомих сторожів,
— колишніх куркулів, що повтікали до Києва, — знайшлася робота.
На Аскольдовій Могилі було якесь кроляче господарство, потрібно сторожа, там була й хата для сторожа. Який тато був радий! Відмінився, став почувати себе людиною, а не "позбавленим права голосу нетрудовим елементом". Як тяжко бути упослідженим, парією!
— Тепер усі хазяї поробилися сторожами, — приказував він.
— От, як то воно так? Щоб глядіти соціялістичне господарство, то нікому не довіряють, тільки куркулям...
19
Так от бачу себе, що стукаю до дверей кімнати, де живе Дмитро Косарик-Коваленко, на четвертому поверсі в будинку штабу Червоної армії. А він висунув носа і не запросив до середини, вийшов з дверей і провів мене на кінець коридора, там ми сіли на підвіконні. — Вибачте, не можу вас запросити до хати, там таке робиться... То викладайте, що там у вас?
Косарик бачив, що прийшла я не для розваги і що я чимось стурбована. Це якраз минуло пару днів, як приїхав із Жашкова мій тато. Я мусіла це комусь сказати. От, Косарикові, він же такий щирий приятель, зрозуміє.
Я й випалила: — Батько приїхав! — І почала розказувати, сповідатися. — Хотіли вивезти, утік, що тепер робити?
Чого саме я до Косарика пішла? Найвірніше, мабуть, з почуття чесности, щоб потім не казали, що я "пролізла тихою сапою", що приховую свій СОЦІАЛЬНИЙ стан, а батько втік від заслання. (А я ж знала, що Косарик передасть, що він саме той, кому треба сказати.) Чи може це я побігла в своїй душевній заборсаності? З одного боку, я хотіла бути в одній тональності з епохою, щоб не таїти нічого, хоч би з Косариком не мати подвійної бухгальтерії, а з другого — яка ж це вопіюща несправедливість! Стару людину позбавляють даху над головою, викидають з гнізда у злидноту, отруюють її відчуттям своєї зайвости й викинутости. Де тут глузд? Кому в Жашкові заважав батько із своїми сопілками?
Косарик, слухаючи мене, розреготався. Це ж і в нього така сама картина. Цієї ночі приїхав батько з усією своєю родиною, покинув хату в селі. Нема де їх подіти. — Правда, — додав він, — мого батько не розкуркулювали, але в селі голод, нема чого їсти... Ви не хвилюйтеся, — ще додає Косарик, — діти за батьків не відповідають...
Говорили ми на тлі наших попередніх розмов. Я ж уже була побита і не раз говорила Косарикові, що побита несправедливо, бо я не мала ніякої протирадянської думки, описуючи комуни, як вони є, я вважала, що це — цінне для майбутнього зафіксувати їх у теперішньому початковому стані. Я сама захопилась ентузіязмом комунарів, вбачаю в них героїв. Революціонери, що насмілилися ламати старе, будувати нове, шукати нових форм його...