Ночувала я біля найбільшого порога, Ненаситця, у хатині на взгір'ї, що вікнами виходила на Дніпро-Ненаситець. Як чудово було засинати під неперестанний клекіт Ненаситця! А ті люди, господарі хати, казали, що навпаки: осточортів їм цей шум, не дає заснути. Лаяли його. Мені ж здавався він музикою.
Удень Ненаситець виглядав ще кращий. Цей острів-гора посеред Дніпра був у клекоті білої піни. Над бризками й білими потоками літають чайки, синє небо розкрило своє шатро. Життя й неперестанний рух. Сиди тут хоч день, хоч тиждень, хоч вік. Так було й за козаччини, і за Святослава, за часів непам'ятних...*
Вже тоді мало от-от розпочинатися будівництво Дніпрель-стану, тоді ж говорилося про те, що пороги оці мальовничі, оцей величний Ненаситець, будуть затоплені. І мені, побачивши його увіч, так стало шкода та жаль! Отож довго сиділа я на камінчику, ноги спустивши в прозору воду, та не хотіла душею сприймати, що цю відвічну красу скоро заллє вода і я вже ніколи більше не побачу цього чула.
Де б я не заходила на перепочинок, всюди не було чого їсти. Хліба нема! І до хліба нема! Єдине, можна було ще молока купити. Хліб "викачали", щоб їх день і ніч качало, забрали й останнє... голод! Ще й облігаціями доконують. Як я ночувала в хаті біля Ненаситця, знайшлося для мене яйце, тільки не знайшлося на чому його засмажити, то господиня засмажила на олії. Привид голоду вже заглядав увічі.
З цих придніпрових сіл я й винесла свої вражіння, оформивши їх словами: "Тут на камені якось не віриться, чи була революція, чи ні. І невже вона відбилась на селі тільки тими облігаціями, викачкою хліба, самообкладанням, прокльонами?.. ("Листи із степової України" журнал Плуг, ч. 10, 1928 р.) Тільки цієї одної наївної фрази було досить, щоб десь там "звише" перекреслено було назавжди усю мою літературну долю в більшовицькій дійсності. Про голод не можна було писати вже 1928-го року.
Оце ж тоді я бачила й німецькі колонії, поруч сіл Дніпропетровщини. Який контраст! Наче дві країни переплелися. Українське село — без деревини. Злиденні, розгороджені хати, засліплені заткнутими дрантям віконцями. Коло хати — купка кураю, топлять кізяками. А ось німецька колонія: кожна садиба наче фортеця, наче поміщицький маєток. Доми пишаються фігурно-узорчасто викладеною цеглою, такі ж і огорожі. Всередині садиби багато добротних господарчих будівель, достатньо й зелені: сади, алеї, — так наче це не степова країна...
Чому так? Чому німці зуміли, а наші не вміють? Чому не навчаться, зрештою? Чи то не українські села, а тих засланих солдат ще з Катерининої Новороссії?
* У Вашінґтоні оце недавно чула я від одного непритомного фантаста, що під Ненаситцем є підземні сховища, де зберігаються величезні скарби, запо-віджені від козаків нащадкам, українському народові. Гарна леґенда!
В самому місті Запоріжжі я довго не барилася. Переночувала у старих своїх господарів, Булів. Почула тут сумну новину. Оту Клаву, що жила разом зо мною в них, спіткало нещастя. Посковзнулась у хаті, розбила коліно, з того стало зараження крови, — відрізали ногу. А дівчина ж — як маківка! От така ще доля буває, — казала я собі, — а ти, здорова, ще нарікаєш на свою долю!
З Запоріжжя починалась мета моєї екскурсії. Це ж тут, у Запорізькій області, існують найбільші комуни тих сміливців, що добровільно вирішили запровадити комунізм у своєму власному побуті, щоб показати одноосібному селянському морю приклад і перевагу колективного господарювання. Є тут їх більше, але в Обласному земельному управлінні мені порадили одвідати тільки три.
Про ті три запорізькі комуни ("Авангард", "Іскра", "Незаможник") є написані нариси (у журналі Плуг ч.ч. 10, 11, 1928 р. та ч. 2, 1929). Ними розпочався новий етап моєї літературної біографії. Спочатку слава, а потім знищення, розгром. Не повторювати ж тут, що я в тих комунах бачила, я нічого тепер не додам, а написано було щиро, нічого міняти в них не треба, все правда. Писалося тоді не для того, щоб ворожо покритикувати, а з позиції зафіксувати епохальні перші кроки нової ери, з усіма плюсами й мінусами, для виправлення помилок, а також для майбутніх поколінь, щоб знали, як нова ера починалася. Я ж була цілком радянська людина і ніякої подвійної бухгальтерії не плекала. Не в мойому характері. Це я підкреслюю, бо при всіх наступних знищуваннях мене я почувала себе морально сильною: я хотіла і хочу працювати для українського народу в таких умовах, у які мене поставила доля народження, у легальних рамках. Ця моральна опора давала мені силу витримувати наступні шторми. Але це все прийшло потім. В той же час я просто наївно писала, що мої очі бачили, не здогадуючись, що то буде потім.
Нариси мої були слово в слово видруковані так, як я писала, тільки один раз Пилипенко усунув, — то хіба тут, з ретроспек-тиви 40-а років, поновити?
... У комуні "Іскра" я сиділа на ґаночку контори комуни, як прийшов один чоловік із блискучими очима. Це — голова комуни "Червоний стяг", Бабенко. Він чомусь пройнявся великим довір'ям до мене, мав охоту розповідати і ми багато часу провели в розмові. Це був поет степу. Як захоплено говорив він про свій степ, про найменшу цяточку, що її видно його орлиним оком! Ні гір, ні лісу не любить він, вони його душать, давлять. Від його захопленого малюнку степу і я побачила степ інакше, — дійсно, безмежний простір, обрій! Дихай на повні груди, відчувай, що все до найдальших обріїв — твоє.
З ентузіязмом і про Нестора Махна говорив Бабенко. (Цю частину Пилипенко усунув). Це ж навколо саме та місцевість, де Махно мав свою столицю, Гуляй-Поле. Вже сама назва чого варта! Бабенко ж (член комуністичної партії) розповідав, який величезний авторитет і любов мав Махно серед тутешньої людности, просто пієтет. Та й видно було. В самого Бабенка розгорілися очі.
Я тоді в нарисі подала повніше, під свіжим вражінням, та й свої ремінісценції. Це ж усі тут — нащадки запорозького козацтва, а махнівщина — рештки тієї вольности, атавізм, чи як би сказати. Тепер я ще більше могла б додати. Це ж тут був скитський осідок, країна Герое, скитські царські могили. Скити були воєнні люди, нарід-військо, всі озброєні, всі ладні щохвилини битися. Вони — діти степу, і ця Бабенкова поезія степу може далекий відгомін світовідчування скитів. У Махна ж і методи були скитські. Сьогодні — всі мирне населення, а взавтра — всі військо в поході. Сьогодні тут, а взавтра — за сотню кілометрів. Отже, це значно глибше, ніж козаччина.