— Сідай, чого там. Кажуть, у ногах правди немає.
Я обережно притулилася на самісінькому краєчку.
— Та ти не бійся, всією сідницею сідай. Помістимося, у мене-бо худа. Була, та вся вийшла.
Всілися.
— Хочу шестимісячну зробити,— мовила вона.— Боюся, чоловік перестане любити. Щось до одної молодиці почав вчащати.
— А діти є?
— Сини. Двоє.
— І в мене двоє.
— А чоловік гуляє?
—Немає в мене чоловіка.
Вона помовчала.
— Кому як пощастить,— подумавши, мовила.— У мене хоч і гуляє, та не п'є, а в тебе зовсім немає. Ти все ж таки не полишай надії. Не така вже й стара, і в тілі.
— Я не полишаю,— сказала я.
— Наступний! — крикнув з дверей огрядний майстер у білому халаті, з яскраво-зеленою краваткою.
Чорнява з зубом підскочила й кинулася вперед. Жінки загаласували:
— Не її черга!
— Не пускати!
— Я на шестимісячну,— відбивалась вона.
— Всі на шестимісячну!
— Я теж на шестимісячну! — писнула я.
— Сказано: всі види операцій...
— Згідно з чергою! А це хіба черга?
Черга репетувала і хвилювалась.
— Не хуліганьте, громадяночко,— мовив огрядний.— Усіх обслугуємо, будьте певні.
Чорнява прослизнула в зал. Гамір не припинявся.
— Він живе з нею,— сказала білява, з лебединою шиєю.
— Ну то й що, що живе? Порядку все одно треба дотримуватися. Мало хто з ким живе.
— А от візьмемо книгу скарг...
— Завідуючого...
— Покликати завідуючого!
Сива старенька за бар'єром гардероба заходилася плести. В кабіні каси рожева касирка в білому, аж голубому халаті позіхнула, дістала люстерко і, напружено розтягнувши рота, почала ваксувати товсті вії.
Саме ці вії викликали мій вибух. Несміливості мов і не було. Я підійшла до каси:
— Книгу скарг.
Вона подивилась неприязно:
— А для чого вам книга скарг?
— Не ваша справа. Кожен відвідувач завжди може зажадати книгу скарг.
Черга загула, тепер уже проти мене:
— Тільки що, зразу ж...
— Одну тільки людину пропустили, а вона книгу скарг...
— Вона напише в книгу, а людям неприємності...
— Розуміти треба... Адже працюють люди...
Не люблять у нас тих, що скаржаться. Та я вже завелася.
— Громадянко,— мовила я тоном міліціонера,— якщо ви зараз же не дасте мені книгу скарг...
Касирка вийшла з кабіни.
— Я зараз покличу вам завідуючого. Вийшов завідуючий, паруб'яга з обличчям м'ясника і чорними кучерями.
— Що вам, громадянко?
Я пояснила йому, що майстер прийняв щойно жінку поза чергою. Посилалася на свідків, однак ті мовчали. Він вислухав мене без будь-якого виразу на обличчі і по тому гукнув у зал, як гукають собаку:
— Розо!
Вийшла веснянкувата перукарка в марлевому тюрбані.
— Розо, обслужи громадянку поза чергою.
— Слухаюся, Руслане Петровичу.
— Та хіба я про це? — захвилювалась я.— Та хіба мені треба поза чергою?
Руслан повернувся й вийшов.
— Розо,— звернулася я до неї,— зрозумійте, я зовсім не про себе. Я тільки проти непорядку.
— Самі непорядок і робите, несвідомі,— мовила Роза і теж пішла.
Я повернулася в чергу. Жінки мовчали. Навіть літня жінка в шкарпетках не посунулась, а міцно сиділа на своєму стільці.
Ну й нехай...
Чекати ще довго. Прихилившись до прохолодної, пофарбованої олійною фарбою стінки, я стояла й розмірковувала.
...А добре було б усе ж таки поїхати до Новосибірська. Дали б мені однокімнатну квартиру. Або, ще краще, номер у готелі, де жила минулого разу. Дуже вже гарний будиночок — смішний, різноколірний: вухо зелене, черево рожеве. Довкола ліс, трава на ділянці по шию людині, зелена, густа, чиста, з китичками. На вулицях пташки співають. А тротуарами — математики, фізики, в окулярах, з бородами, молоді, веселі...
...А ще, може, було б добре і справді вийти заміж, викинути такого коника, за старого друга, друга молодості, і поїхати до нього в Євпаторію. Він усе життя кохав мене, кохає й зараз, я знаю. Нині вже старенький, на скільки ж це років старший од мене? На десять? Як кажуть, старий — це той, хто старший од мене на десять років. Ну то й що? Взяти вийти заміж та й поїхати. Нехай нарешті вони звикнуть самі про себе дбати. А робота? Ну, знайду щось легше. А то й зовсім без роботи поживу. Купатимуся в морі, у садочку квіти посаджу, заведу курей... А й справді? Пратиму білизну, розвішуватиму, голубу від синьки, на сонячному кам'янистому подвір'ї... Руки в милі, волосся намокне, розкуйовдиться, приберу ліктем з обличчя... А тут він підійде, погладить по плечу: "Стомилася, люба? Спочинь, лебідонько".— "Ні, я ще нічого". Дурниці, маячня.
— Хто бажає обслуговуватися? — пролунав різкий хлопчачий голос.
Я отямилася.
Біля черги стояв хлопчина років вісімнадцяти, з чубчиком на маківці. Увесь якийсь не те щоб худий, а вузький: вузьке блідне лице, тонкі, голі до гострих ліктів руки, на блідому дикуватому обличчі палають темні очі. Чи то оленя, чи то вовченя.
— Хто тут бажає обслуговуватися? — повторив хлопчина. На чергу він дивився зневажливо, наче не він їх, а вони його мають обслуговувати.
— Я хочу...
— І я хочу...
— І я...
— Я перша сказала!
— Ні, я!
Черга знову загула.
— До речі, мушу вас попередити,— мовив хлопчина,— я ще не майстер, а лише стажер і цілком можу вас спотворити.
Жінки замовкли.
— Ні, ми вже краще тут, як годиться,— зітхнула літня.
Я зважилась:
— Давайте, спотворюйте.
Хлопчина швидко засміявся. Щось дикувате було не лише в його очах, а і в усмішці. Зуби гострі, сліпучо-білі.
— Це ви добре сказали: "Спотворюйте". Я зі свого боку докладу всіх зусиль, аби не спотворити вас. Ходімте.
Він провів мене не в зал, а в якусь задню комірчину. Двоє майстрів уже не в білих, а в чорних халатах ворожили над двома жіночими головами, відкинутими назад, у погнуті бляшані тази. Один щіточкою накладав фарбу, другий роздивлявся на світло-зелену рідину в мензурці. Невже і в зелений фарбують?
Пахло тут якось інакше, душно і тьмяно. Біля дверей двоє підозрілих шкетів у вузьких штанях, з косо зрізаними бачками притишеними голосами вели дивну розмову: "Тридцять "лонди" плюс п'ятдесят фіксажу". Пахло спекуляцією.
— Не соромтеся,— сказав хлопчина,— я вас обслугую за тією перегородкою.
Хистка блакитна перегородка погойдувалася, неначе дихала. На стінці в поганенькій золотій рамочці висіла грамота: "Передовому підприємству".