Дамаскин

Страница 4 из 9

Милорад Павич

— Це гарна історія, панночко Атиліє, але чи є тут відповідь на моє запитання, де ваш будинок і де я? Чи, може, це ваш вимріяний хлопчик будуватиме вам палац?

— Будуватиме, — відповіла Атилія, встаючи з-за роялю. Спритним рухом вона закотила рукав Дамаскинової сорочки, й на його передпліччі стало видно шрам у вигляді заплющеного ока.

Перше перехрестя

Читач може сам обрати, в якому порядку читати наступні два розділи: спочатку "Третій храм", а якщо він читає з комп’ютера, то хай натисне "мишкою" на це слово; або спочатку розділ "Палац", і тоді відповідно хай клацне на це друге слово. Безперечно, читач може не зважати на мої зауваження й читати оповідання звичайно, як будь-яке інше.

Третій храм

Акурат на Святого Андрія Первозванного зодчий Йован, прозваний Лествичником, подав панові Николичу з Рудни креслення нового храму Введення, який мав постати в маєтку біля Тиси й носити ім’я панночки Атилії, власниці. Місце обрав сам майстер, бо тут, як пояснив він, дме лише один вітер. Коли в їдальні Николича розгорнув свої креслення, вони зайняли ввесь стіл. Храм мусив мати сім вікон, біля вівтаря передбачалися сидіння для Николичів, з їхнім гербом над спинкою.

Пан Николич заглибився у креслення, та раптом мовив:

— Та тут же, Йоване, намальовано три церкви, до того ж точнісінько однакові, а я замовляв лише одну!

— Так, креслення для трьох церков, проте ви, пане Николич, плататимете тільки за одну. Оця перша церква, яку бачите намальованою зеленим кольором, буде у вашому саду перед вашими очима й не будуватиметься, а зростатиме сама по собі.

— Та годі вже, Йоване, плести нісенітниці! Як це може церква рости сама по собі?

— Може, і ви швидко самі побачите, що може, пане Николич. Завтра я пришлю трьох садівників, і вони точно за цим малюнком посадять у вашому саду самшит. Самшит ростиме приблизно з тією ж швидкістю, з якою я там, на визначеному місці вашого маєтку біля Тиси, муруватиму другу церкву з каменю, яка тут, на моєму малюнку, позначена жовтою барвою. Мої садівники щотижня підстригатимуть самшит, а ви зможете ввесь час із вікна спостерігати, наскільки там над Тисою я та мої муляри й мармурувальники просунулися. Ви все побачите з вікна — і коли зводитиметься склепіння, коли ставитиметься вівтар, коли вінчатиметься храм банею. Дай Боже здоров’я нам почати й усе, як треба, вчасно закінчити...

— Чудово й гарно. Та скажіть мені, Йоване, для чого оця третя церква, намальована бузковим чорнилом?

— Еге, це таємниця, яка відкриється лише наприкінці. Бо немає вдалого будівництва без таємниць, ані справжнього храму без дива.

Так почав Йован будувати над Тисою церкву Введення Богородиці, а пан Николич показав Атилії у вікно, як у їхньому саду зійшов самшит, підстрижений у вигляді церкви, до якої можна було увійти, немов у садову алею, широкими дверима. Атилія прогулювалася у цьому природному храмі, стояла інколи на місці перед рослинним вівтарем, де мала б вінчатися, а одного понеділка ввечері з першого відчиненого вікна нової церкви побачила вечірню зірку. Храм із самшиту ріс угору.

Звичайно, Атилія з батьком приїздила час від часу на Тису, й тут вони стежили, як храм Введення піднімається й росте у камені та мармурі. З такою самою зацікавленістю обходили й іншу будівлю, палац Атилії, який зводив Дамаскин. Проте сам зодчий рідко бував на будівництві, немов би від когось ховався.

Й тут трапилось несподіване.

Одного ранку Ягода доповів панові Николичу:

— Самшит перестав рости!

— А моє яке діло! — відрубав був пан. — Я храм із самшиту ані замовляв, ані оплачував.

Та все ж він одразу вирішив у всьому пересвідчитися сам і подався до Тиси довідатись, коли зможе прийняти завершений храм та освятити його. Проте в храмі побачив менше вікон і дверей, ніж раніш. І жодного муляра й мармурувальника.

— Ця свитка таки справді почала розлазитися, — подумав пан Николич і вчинив за своєю старою й перевіреною звичкою. Він не викликав старшого майстра храму Йована Лествичника, щоб довідатися в нього про хід речей, а наказав Ягоді, щоб, коли знадобиться, з-під землі дістав йому Лествичникового суперника — Дамаскина. Пан і уявити собі не міг двох майстрів-десятників, які не були б заклятими ворогами. Дамаскин з’явився на другий день із перев’язаною головою. Його було поранено. Рана під пов’язкою трохи кривавила.

— Що сталося з церквою? — знервовано спитав пан Николич.

— Ви й самі бачите: її вже перестали мурувати.

— Як це перестали? Чому?

— Щось заважає Йованові закінчити церкву, — мовив Дамаскин, — самшит перестав рости.

— Усі тільки про самшит та про самшит! Яке мені діло до того самшиту! — вигукнув пан Николич. — Я Йованові заплатив, щоб він мурував з каменю, й він мусить мурувати з каменю. Хіба не може добудувати того, що ще лишилося?

— Пане господарю, Йован може легко продовжити мурувати із каменю, та коли самшит не росте, це означає: не росте й той, третій храм, що ви його бачили намальованим бузковою фарбою. А цей камінний храм мурується лише на стільки п’ядей, на скільки п’ядей просувається будівництво на третьому храмі...

— І що тепер?

— Десь ви согрішили, пане Николич. Щось ви заборгували, комусь од рота кусень хліба відірвали. Коли згадаєте, де нагрішили й кого скривдили, покаєтеся й спокутуєте гріх, борг повернете, тоді вам Йован закінчить храм.

— Господи, Дамаскине, та де ж Йован будує той третій храм?

— На небі. Третій храм Йован завжди будує на небі.

(Якщо ви прочитали розділ "Палац", ідіть на друге перехрестя. Якщо ні, йдіть на цей розділ.)

Палац

Як було домовлено, саме на Святого Андрія Первозванного по обіді панові Николичу з Рудни зодчий Йован, прозваний Дамаскином, подав малюнки палацу, який він мав звести в маєтку біля Тиси, на відповідному місці, де вітер завжди дме в один бік. У їдальні схилилися над паперами Атилія, пан Николич та Дамаскин зі своїми білими хустками, а шаблю та ніж він залишив у передпокої. За малюнками будівля повинна була мати чотири колони з чола, які триматимуть тимпан, потім велику світлицю з коминком, та особливо гарними були дві світлиці — простора прямокутна їдальня та опочивальня.