Мати ще з дверей галаснула.
— Дитино!.,
Мені зразу згадалася рука, і моє лице потбнуло в сльозах. Наташа схлипнула, а Федька злився і гнівно матері сказав: ^
— Ви його не розтроюйте... Йому й так боляче. Яле мати не слухала.
— Якби ж... Якби ж я знала — що ти собі наробив? Та це ж ти каліка навіки!
Федька на неї люто подивився. Мати трохи заспокоїлась, а тоді теж питала:
— Багацько ж, дитино моя, руки нема?
— Ось отак, — я показав вище ліктя. Вона журно похитала головою:
— Це ж тобі, сину, не минути торби. Ні хазяйнувати, ні в заводі, ні до чого. — Мати безнадійно й скептично махнула рукою:
— Уже з нашим достатком... з одним крилом не полетіти.
— Чого там не полетіти?.. Навчиться грамоти,— каже Федько, — писарем буде. Мало є таких, що й без ноги, або без руки, і живуть.
Федька перебила Наташка:
— Я як же ти попав під поїзд? —-Я почав якось оповідати, уявив собі ► всю подію, мені зробилося
; млосно, а потім знову мене не стало.
Коли я опам'ятався, то біля мене вже нікого не було.
Я через кілька днів до мене завітав ще один гість. Лежу собі, малюю. Чую за дверима гомін:
— Пйотир Мєльніков де тут? — Батьків голос!
— Ось тут, сюди, — голос сестри жалібниці. Відчиняються двері — входить з вузликом. Лице покривлене, бліде. Од носа до бороди великі рівчаки, чоло густо в складках. Сів біля мене й тихо:
— Драстуй... — У мене затрусилися губи. Батькові вії швидко забігали, а сльози по бороді кап-кап.
— Не плач, — каже, — а сам плаче — і... з однією рукою люди бувають.
Я втер сльози.
— Я показував, — продовжує батько, — твої статуйки прикажчикові, то він казав, щоти одарьоний. Я як рука, синку, крутить?
— Крутить...
— На оце. — Дав соточку. — Та заховай. Як буде крутить, ковтни і заховай. Та гляди, щоб не побат чили. Я це на ось бубличка, калачика, вишеньки. Та виздоровляй. Як виздоровієш, коло якономії школа є. Я сторожую в Кереївського. Навчишся грамоти, будеш за прикажчика.
Чоловік в окулярах із золитим ободочком шелестів газетою і дивився на нас через верх своїх окулярів. Він чув нашу розмову.
— Он у вас вєліколєпно рісуєт, — сказав він батькові.— Єму би нє мешало в художественную школу...— Батько прояснів.
— Він — і ліпить. Як зробить що з глини, так ну вам — живе.
— Вот відітє— і скульптор. В общем — нє унивай, Петро, учиться нужно обязательно. — І коли батькові сказали, що побачення "кончене", мені зробилось важко.
— Ну, синку, до свіданія. — Вії ще забігали й чорні, маслинні очі налилися срібною водою. Я знову лишився Один. У палаті.вже передивився все. Всі куточки, всі речі у вікні, всі дерева, навіть листочки, відтінки дерев. Все це врізалося в пам'яті, зафіксувалося навіки. Я з радістю чекаю того часу, коли мені можна буде ходити гуляти. Щоранку довгі сірі халати ворушаться біля своїх голубих ліжок, а тоді йдуть на прогулку. Я лишаюся один, і мені нудно. Уже ніхто до мене не ходить. Коли б батькові ближче. А то двадцять верстов. Та й служба ж, ніяк. Дні поволі сунуться, наче сірі воли, що везуть щось важке у далеку дорогу, риплять ярмами, гарбами, і тоскно хилитають своїми шиями.
Сьогодні до мене прийшов доктор. Вийняв з бокової кешеньки свого велосипеда, почепив на носа і взяв двома пальцями мою руку.
— Ну, як живемо, молодець? — Я мовчки усміхнувся.
— Гулять дуже хоче, — сказала сестра, зазирнувши докторові в вічі. Докторова чорна борода поважно повернулась до сестри:
— Покажіть листок. — Сестра дала йому папірця що висів у мене в ногах. Вона в ньому щодня черкає олівцем після того, як виймає в мене з-під пахи градусника.
Доктор на мене чогось навівав якийсь острах. Кожен його ру", слово лякало мене. Його присутність нагадує мені перев'язочну. Мій бинт прилипає до рани, його одривають, і мені нестерпно боляче. Доктор завжди щось рішуче наказував сестрі. Сам був безжалісний, але в суворих очах, за шклом чорним, туманом жевріла ласка. Він щось наказав сестрі, обійшов з нею хворих, а згодом сестра приходить до мене. Виймає з металевої скриньки голку, натирає мені руку спиртом.
— Одвернись. — Я одвернувся.
— А-а-а-а-й!
— Нічого, нічого, дурненький. — Потім помазала руку жовтим.
— Ось тепер буде хороше.
І мені з кожним днем було краще. Сьогодні мене вже піднесли до вікна. На дворі сонячно, світло. О, скільки світла на дворі! Воно вбирає в себе ввесь тепло-зелений колір дерева й робить виразні легенькі тіні... А сірі довгі халати: одні ходять, як реприкаянні, другі сидять на зелених лавочках, треті визирають через залізну ґратову горожу. За горожею людей багато. Ходять то сюди, то туди. Візники торохтять, ляскають батогами... От коли б мене пустили.
Та мене пустили не скоро. Як не кололо в боку, як міґ уже сам ходити, Доктор оглянув мене всього і сказав:
— Можна пускать гуляти.
І щасливий був мені той день, коли я вийшов гуляти. Вийшов. Лікарня вся в саду. На черешні додолу гілляки гнуться. Шовковиця. Горіхове листя пахне. Стежки посилані жовтим пісочком, як у цвинтарі. Тільки тут тихо та лавочок зелених багато.
Був ранок. Сонце ще тільки крізь дерева продирало своє заспане око, парувала земля, а в ранковій тиші лунає дзвінко привіт солов'я. Іду глибше в сад, у гущу дерев, а вони зелено й затишно звисають наді мною. Дивлюсь — переді мною велике біле коло. В ньому вода, по середині води каміння купа, а на камені голий, залізний чоловік, обмотаний гадюкою. Гадюка вистромила голову з-під пахи чоловікової, роззявила ротяку прямо в чоловіка над головою, а з рота вода дощем ллється, полоще чоловіка, а він блищить, як чорний лак. Чудово! Іду далі, заглядаю крізь огорожу. Скільки людей, шуму на вулиці. В нас, у селі, тихо. Тут люди моторні, заклопотані.
— Так далеко ходити не можна,— гукнула мені сестра.
■— Я зараз,— кинув я. І знов уп'явся очима на вулицю. Я не міг одірвати очей од двох дівчаток. Я їх знаю. Безумовно, знаю. Пригадую. Так, я певен. Ось оцю, що в зеленій блюзці з чорним фартухом, я бачив на подвір'ї, де з батьком рубав дрова. Безумовно, це вона. Кругле, товсте лице, коса біла-біла. Ще я й подумав був: голова, як сонце. Так, це вона. Ну, а друга — Льоля. Знов у білій блюзці з голубим бантом на спині. Коса так само розкішна, як жива, рухається на спині з голубою стрічкою. Мені згадався цвинтар, наче сон. Льоля зараз товща. Веселіша. Карпеточки на ній біленькі, з синенькою' лямівочкою. Ноги запеклись на сонці, наче два золоті линочки, живо ворушаться під коротенькою спідничкою, переганяючи одна одну. Дівчатка підходили ближче до мене, і мені вже виразно видно Льолін рівненький носик, прозорі щоки, що аж здригували од ходи. Колір очей сивенький, такий наче кудлатенький, як на великдень на лозі котики... Я міцніше кутався в сірого халата, мене трохи трусило. Дівчатка підходили ближче до мене. Я тихо гукнув.