Злазь, синку, спочинемо. — Батько простягнув мені руки, і я зліз. Як тут хороше, на землі. На подвір'ї видно, тепло. Сонце наче тільки сюди світило, тільки в подівір'я. І так збилося, скупчилося тут, що було надто світло й тепло. Діти бігають, їхній сміх і говір лунко б'ється об стіни, мов гумова олука. Тоді одлітає і зникає десь, тане над головами. Хлопчики в коротеньких штанцях котять ногами, величезного м'яча, бьють у нього ногами, як у діжку, а дівчатка стоять з боку і дивляться. Хотілось і мені гратись—та вони всі гарно одягнені. От якби мені такий м'яч! Треба попросити батька, щоб він купив. Купить неодмінно. Д матері скаже, що подарували. Я нетерплячо чекаю на батька. Він пішов купити щось попоїсіи. Я стежу за кожним рипом фіртки. Вона відчиняється і все входить то пан, то пані, то паненя... Ну, оце вже мабуть батько. — Ні, оце вже — ні! О!.. Льоля...
Мені аж моторошно стало. Ввійшла Льоля. Зразу згадався цвинтар. Дама в чорному. Дві копійки. .
Льоля мене навіть і не помітила, а може не пізнала. А мені було радісно. Як же мені не радіти, як Льоля була весела, щаслива без кінця. Грала з дівчатками в городка і струнко живо рухалась. Вона була найкраща. На зеленій блюзці чорний фартух на всі груди й на плечі, а з-заду зав'язується в косі бант — червоний, як її щоки.
Я глянув на купу непорубаних дров. Вона була така маленька. Прийде батько і зараз порубає. А мені хотілося бути ще й завтра. І нащо то було кидати "в куток". Я лізу й хочу скинути кілька колод. Коли це рипнула фіртка і ввійшов батько. Сіли їсти. Батько розломив пополам капчонку.
— Що тобі синку — хвоста чи голову?
— Голову. — Тоді батько виймає соточку йхилить. Лишив і мені трішки.
— На, синку, веселіше буде. Отак.. Зразу, зразу. Витрись. Хліба бери. Капчоночки. О...
І справді веселіше стало. Я навіть сміливий став. Вийшов із сарая, і прямо до дітей. Хлопчиків уже не було. Грались самі дівчатка.
— Льолю, драстуй. — Всі зареготали. Льоля почервоніла й одвернулась.
— Он ненормальний,—сказала одна, що так само одягнута, як Льоля.
— А я тебе знаю, — кажу я Льолі. Льоля крадькома кинула на мене сивенькі очі:
— Ну, і что же із етого?
— Откуда он тєбя знаєт? — спитала круглолиця з білою довгою косою.
— Синку, — гукнув .батько. І я поліз на гору. На подвір'ї чувся дзвінкий дитячий регіт. Батько хекав і гатив сокирою, а я складав дрова на горі і нудився.
Ввійшла товста жінка з двома бородами. Нижня була м'яка і гойдалася від кожного її руху. І коли вона нахиляла голову, то борода була особливо велика, наче там під шкірою заховано впоперек половину товстого бублика. Дві бороди весело оглянули гору порубаних дров.
— Замечательно! Ви машина, а нєчеловєк, — сказали дві бороди батькові. Батько радісно усміхнувся собі в бороду.
— Стараюся, — каже він, — хочу на соточку заробити в барині*
— Хорошо, я поговорю с мужем. — Потім вона повернулась до плетеної корзини, що стояла в кутку, покопирсалась у ній і витягла звідти старі спідні сорочки, кальсони, панчохи, картузи й сказала батькові:
— Єслі хотіте — можете взять. — Батько радо подякував, тоді взяв білого картуза і кинув мені на гору.
— На, синку, це бариня тобі дали. Скажи спасибі.
— Спасибі! — гукнув я згори.' І дві бороди вийшли задоволені, наче зробили велике діло. А в куток летіли круглі, нерубані колоди.
Одна гора меншала, друга — більшала.
І як сонце освітлювало уже тільки вершок високої брами, батько останній раз гехнув, і копиці круглих колод не стало. Увесь горішній ряд і куток був закладений порубаними дровами. Я зліз, дітей на подвір'ї вже не було. Льолі не було. Мені стало аж лячно. Батько ніби розумів мене. Купив по дорозі соточку... Вихилив, а решту — .мені.
— Пий, синку, веселіше буде. Та не кажи матері. — І я повеселішав. Хіба тільки панам веселитися? Батько продав уже те, що дала бариня, і вернув гроші за соточку. Ні, я нізащо не скажу —матері про горілку. Вона почне бурчати. Мені це дуже не подобається. Навіть через це ось не хочеться йти додому, але, як на гріх, шлях здався надто короткий. Ось ми входимо в село.
— А у вас гості є! — гукнув хлопчак, що промчав мимо нас на лозині. І справді, на призьбі сидів чоловік з батогом у руці. Він устав, повів пальцем по довгих вусах, скинув свого широкого, як сито, картуза й подав батькові руку.
— Оце ж наш синок, — сказала мати чоловікові про мене.
— Герой, герой... Скільки тобі літ? — спитав Широкий Картуз.
— Дванадцять.
— Підеш служити?—питає мати?
— Піду. — Всі увійшли до хати.
— Та нехай би ще побігав, — сказав батько,— цього добра він ще встигне... Коли ж він погуляє?
— Ні, тату, піду.
— Та воно, синку, піти не штука, ти ж уже служив. Чи не знаєш, як? Не дома. Вдома хоч і їсти іноді нема, та зате вдома...
— Нехай, нехай іде, — перебила мати. — Зима прийде — заробить щось, та й одним ротом менше буде.
— Звичайно, так, — погодився Картуз.
Довго балакали й вирішили, що мені треба йти служити. Найняли за одинадцять карбованців на літо. За тридцять верстов од нашого села. Широкий Картуз у нас переночував, а на ранок стали готуватися. Я востаннє оглянув хату. Темна, низенька, розмальована, наче завішана теплими килимами. Повно ганчірок. На полику, що замість ліжка стоїть, із дощок стулений, солома потерта й лахміття дране. Цю ніч я вже буду думати не на полику.
Вийшли за ворота.
— Та гляди ж, слухайся!.. Не так, як в Одрадівці, або в Береста, — гукнула мати. Не панькайтеся з ним, — звернулася вона до Картуза. Той ляснув у повітрі батогом і, не одриваючи очей од землі, несміливо проказав:
— Та чого там... Я чоловік такий, що не налягаю. Що ви з малого візьмете?..
Я прощався. Мати втерла сльози.
— іди, синку, з богом.
— Жилаю тобі всього харошогб, — сказав батьки. Широкий Картуз махнув рукою до нашої хати,
взяв мене за руку й повів. Хата лишилася позаду; маленька, вдушена в землю — пильно дивилася на мене одним, підсліпуватим оком-вікном, затуленим старою подушкою... Мені стало трохи боляче. Ішли пішки.
Вийшли за село. Пішли залізницею. Широкий Картуз служить на залізниці за будника. Оце ми йдемо прямо до його будки. Сумна дорога. Вали, стовпи, будки. Степ і степ. Де-не-не пастух з черідкою, дикий птах пурхне з кущика, або потяг прожогом пролетить. Вже ми все перебалакали, перепитали один одного і йдемо, як німі, ні слова. В мене підошви болять од камінців, а Картуз у чоботях. Коли' б швидше вже до місця. І стомився я дуже, та й цікаво знати, де те місце, яке воно.