Далекий простір

Страница 62 из 66

Мельник Ярослав

– Тобі подобається Берта? Вона приємна.

– Так, вона цікава людина.

Ні, він є – бо є минуле. Велике минуле, його минуле. І весь світ зрячих, із усією своєю владою і тиском, не зможе його змусити забути себе. Є минуле, в якому нічого ось цього не було. У нього була – і є – Ліоз. Чи є? У нього? І Ліоз, і Нія, так. Дивна жінка. Була Прозора Пляма. Адже була, це не сон. І було багаття біля озера, і так дивно-задумливо звучав її голос. Про що вони говорили? Де вона зараз?

– У Берти є хлопець, я тобі розповідала.

– Вона збирається заміж?

– Поки що неясно. Але вона хотіла б як-небудь прийти з ним у гості. Ти не проти?

Чому він так не любить Наталі? Ні, тут інше. Він відчуває силу тиску: все влаштовано так, як вони хочуть. Все зроблено як вони хотіли: він став Міністром, він одружився, він живе в цьому будинку, ходить на службу, він дає ті інтерв’ю, які потрібно. Він уже забув, що він хотів, а що – вони. Він виправдав довіру. І Наталі – вона частина цього плану, вона цього не бачить. Вона прагне щастя, свого, але вона взяла в цьому участь. У цьому всьому. Чому вона не захотіла піти з ним, подалі і від мегаполіса, і від Тихого Куточка? Адже є третє місце? Адже воно існує? Але в Тихому Куточку ніхто не живе далеким простором, у них є очі, але він нікого не кличе. Нікого нікуди! Як це можливо? А в ньому жило, він пам’ятає це. То що, тепер кінець? Тепер усе життя зрозуміле, не буде нічого нового. Ось усе, все що є, – все стало на свої місця.

– Ти хочеш відпочити? Я тобі заважаю.

– Ні, нічого.

– Я піду, відпочивай.

Вона поцілувала його в щоку і пішла. Навшпиньки.

Найстрашніше, що вона не розуміє, нічого не розуміє. Їй добре вже тому, що він щодня повертається з роботи. Вже який не є, нехай і злий. Повертається і лягає на диван. Він створює їй щастя. Тим, що є. Але чи може суть твого життя полягати в тому, що ти створюєш комусь його щастя? А ти? Ти сам? Він живе як тінь. Чиясь тінь. Поки що він так живе. Маска у спілкуванні з підлеглими в Міністерстві, маска на стереобаченні, маска в розмовах із паном Річардсоном. "Габре, я вами дуже задоволений". – "Спасибі, пане Річардсоне". – "Зі мною говорив Голова, ви добре виконуєте свою роботу". – "Стараюся". А що відповідати? Хіба може він відкрити йому свою душу? Хто витримає, хто зрозуміє таку ускладненість? Він може лише налякати, "все зіпсувати". Все зіпсувати… Що? Чи є що псувати? Адже він – Габр Силк, адже він ніколи не мріяв про те, що має. Адже це правда. А якщо ти маєш щось, про що не мріяв, то… чи твоє воно? Чи це ти живеш? Чим він жив, про що він мріяв? Він, саме він. Невже навіть не згадає? Чого пристрасно хотів?

Поряд із їхньою спальнею знаходилася ванна, у великій світлій кімнаті з матовими вікнами від підлоги до стелі. І там було те, що так подобалося Габрові, про що він раніше не мав поняття. І слово, яке називає це, він вперше почув від Наталі, як від неї ж почув "сонце", "небо". І цим словом було "чистота". Так, те незрозуміле, що вносило лад у душу, в настрій. Він довго не розумів, чому Наталі постійно тре ванну, схо'ди до неї, підлогу, чистить стіни. І вона сама цього не могла до пуття пояснити. "Щоби все блищало", – так вона говорила.

Тепер він стояв у дверях. Включити гарячу воду, наповнити овальний резервуар, лежати, слухаючи своє тіло, забувши про все. Він уже встиг випробувати це не раз. Ці блаженства, життєві задоволення. Сидіти в міністерському кріслі і цілий день… так, думати про блаженство теплої води, яке на тебе чекає. Уявляти – знати – як, прийшовши додому, ти одразу опиняєшся в щільному кільці опіки. Жити свідомістю, що ти творець щастя, – хіба це не приємно? Що ти є хтось для когось. Хіба цього недостатньо для того, щоби жити, дожити дане тобі життя?

Він забарабанив пальцями об одвірок. Чому не виходить? Все не так. Нудьга біля стереовізора, а потім нудьга у ванні, і завтра знову в міністерський кабінет. І ця Берта прийде в гості. Вся біда в тому, що був світ – до нього – світ, про який він не мав поняття, Тихий Куточок, – і в цьому світі було вакантне, незаповнене місце. Потрібен був Міністр – Державному Об’єднанню, і чоловік – зрячій дівчині, дочці пана Річардсона. І ще якийсь сліпий, що оселився би в Тихому Куточку, – він був потрібний усім зрячим. Для повного комплекту не вистачало "колишнього сліпого серед нас". І він – собою – Габр Силк – заповнив одразу всі ці дірки. Він один. Були не його потреби, а потреби світу, про який він учора нічого не знав. Ось, власне, і все. Весь фокус. Він заткнув собою порожнечі. І далі має бути "плоттю від плоті", гвинтиком вічної неіржавіючої машини, чий плин життя неможливо зупинити ось уже стільки числень.

Габр, не заходячи до ванни, зачинив двері до неї, різко розвернувся. На кухні пан Річардсон розповідав дочці про останню нараду міністерського активу. По стереовізору йшла передача для любителів городів про способи культивації картоплі. Вийти з будинку можна було тільки через кухню, повз співрозмовників.

Що робити? Завтра. Завтра прийде Берта. Післязавтра… І завтра, і післязавтра він рано-вранці буде сидіти у гвинтоплані, який буде нести його в бік мертвої нескінченної стіни. Скільки його ще чекає таких от інтерв’ю? Формальних розмов із паном Річардсоном? Ванних блаженств?

Він упав обличчям на диван і так лежав, не рухаючись. Навіщо він це все зробив? Навіщо він пішов на все це? Хіба він вимріяв це життя? Хіба йому потрібні були міністерство, влада, ось цей будинок? Йому, Габрові Силкові. Тоді навіщо він це зробив? Навіщо він вліз у не своє життя? Тому що… Тому що його життя, по суті, вже скінчилося, він це зрозумів тепер. Нічого нового не буде. Скінчилося його життя і почалося… життя взагалі. Просто життя, нічиє. Безглузде.

Підім’явши під себе подушку, він втиснув обличчя, міцно стиснув витягнутою рукою спинку дивана. Знову глухий кут – і набагато страшніший, ніж той. Той, коли він – він же! – стрибав вниз головою на магніт-блоки, що летіли внизу. Тоді він знав свого ворога в обличчя. А тепер… Тепер він сам собі ворог. Хоча… Він пішов на це під тиском обставин. Так. Він не хотів спочатку. Він хотів бачити, не хотів потрапити до рук спецслужб. Він боявся за далекий простір, він не міг його втратити. То де ж він? Де він тепер? Чому його минуле все далі, а він сам… перетворюється – вже перетворився? – у щось страшне, чуже собі самому?