– Але ви… ви просто узурпували функцію управління. Так. Незрячі, вони… вони могли б самі управляти собою. Просто… має бути спеціальна, пристосована для них апаратура…
– Ви вважаєте, цього достатньо? Наталі, йди до нас!
У дверях з’явилася істота в легкому, повітряному одязі, пройшла через кімнату.
– Посидь із нами, а? Ти ж чула про молодого чоловіка з мегаполіса?
– Так, – відповіла дівчина. – Передавали у вчорашніх новинах.
– Ну от, мені доручили показати йому наш Тихий Куточок. Уявляєш, він вважає, що незрячі могли б самі керувати мегаполісом.
Дівчина промовчала, тільки підняла очі й уважно подивилася на Габра.
– Але ж цього заздалегідь ніхто не зможе гарантувати, – продовжив Річардсон. – Наші роди правлять цією махиною не одне числення. Досвід, знання, яких не вичитаєш у книжках, ну і очі. І заради чого, молодий чоловіче, ми почнемо все руйнувати, ставлячи життя в мегаполісі на грань ризику? Заради вашої "справедливості", яка незрозуміло навіщо і кому потрібна? І потім, врахуйте: незрячі правлять на всіх нижніх щаблях. Ми тільки вгорі, звідки все видно. У кожному квадраті своє самоврядування, ми даємо тільки загальні установки через Голову.
– Він зрячий? – запитав Габр.
– Так. Ми намагаємося, щоб у кожній регіональній Нараді Головою був зрячий. Бо хтось один на місці має бути залучений до таємниці…
– До якої таємниці?
– Ну… якщо хочете, до таємниці нашої влади. Звісно, це мусить бути зрячий, чи не так? І потім, подумайте самі, ну, припустимо, ми підготували б такий загін ваших управлінців із незрячих, ну, щоб вони зайняли наші місця біля пультів ЦЕУ, у Вищій Нараді. І що з цього вийшло б? Їх потрібно було би змалку ізолювати від усіх, щоб вони виросли в іншій свідомості.
– Навіщо? – запитав Габр.
– Як навіщо? – здивувався Річардсон. – Як же можна зрозуміти мегаполіс, його будову, якщо ти переконаний, що нічого, крім близького простору, не існує? А як без такого розуміння можна ним керувати?
– Але ж ви… ви самі задовблювали цією брехнею мільйони…
– Ми? – перепитав господар. – В жодному разі. Те, що ви приписуєте особисто нам, існує безліч числень, воно придумано не нами.
– А ким?
– На це важко відповісти. Ми, звичайно, могли би спробувати – лише спробувати – почати переконувати людей у тому, що вони висять у повітрі, живуть у залізних ящиках і взагалі – сліпі… Чому ви мовчите? Мабуть, ви це намагалися робити, чи не так?
– Так, – опустив голову Габр.
– Ну, і багато вам повірило? А якщо би повірили? Що було б? Із мегаполісом, із усіма цими мільйонами, з їхнім життям? Знаєте, в чому різниця між нами і вами?
– Вами? – глянув на нього Габр.
– Ну, я маю на увазі Окса Нюрпа, всіх цих "борців за справедливість". Ми хочемо знати наслідки того, що ми робимо. Нам не все одно, що трапиться, якщо "справедливість буде відновлена". І оскільки ми дуже і дуже невпевнені у наслідках, ми… – він зітхнув, – ми просто нічого не робимо. Ми боїмося щось міняти. Ось, скажімо, така дрібниця: нехай загін спеціально вихованих змалку незрячих виросте зі свідомістю, аналогічною нашій. Тобто начиненим усіма знаннями про істину. І ось ми його посадимо замість себе, так? Що з цього вийде? Клан. Новий клан, і не більше.
– Чому?
– Тому що, молодий чоловіче, між ними і всіма іншими буде нездоланна прірва у свідомості. А нерозуміння з боку маси відштовхне, не зможе не відштовхнути, не замкнути купку в коло вибраних, яких "не розуміють, хоча вони бачать істину". І ще плюс дарована нами влада… Створимо нову, незрячу аристократію – яка, врахуйте, невідомо, чи зможе повноцінно замінити нас, – і на цьому все.
– То ви, значить, визнаєте, що ви аристократія? Зряча аристократія? – запитав Габр.
– Ну яка ми аристократія? Ми просто бачимо. Бачимо світ.
– Але ви ж не працюєте в шахтах, не живете в бункерах?
– Ви думаєте, вони б відчули різницю між своїм бункером і ось цим будинком? Ну, гаразд, – пан Річардсон піднявся, – ви тут поспілкуйтеся з моєю дочкою, а я скоро повернуся, добре?
Грюкнули двері.
Габр залишився удвох із дівчиною. Та, не бентежачись, дивилася йому у вічі.
– Ви були незрячим? – запитала вона нарешті.
– Так, – відповів Габр. – Потім раптом став бачити.
– Це зрідка трапляється, – сказала дівчина. – А ви насправді хотіли зупинити мегаполіс?
– Не знаю.
– Вчора вас показували в новинах.
– "Показували"?
– Так, он стереовізор, на стіні. Як ваш радіоприймач, тільки очима дивитися.
– Чому мене не осліпили?
– Я не знаю. Взагалі-то осліплюємо не ми.
– А хто?
– Вони самі.
– Незрячі?
– Так. Батько казав, що нас мало. У Міністерстві контролю зрячий лише міністр. Вся Служба Безпеки складається з незрячих.
– То навіщо вони осліплюють?
– Це важко пояснити, – відповіла дівчина. – У їхніх головах суцільна плутанина. Каша.
– А вони знають про вас?
– Ні, що ви! – дівчина навіть замахала рукою. – Ніхто, окрім міністра, нічого не знає. Лише ми самі знаємо про себе.
– То як вдається зберігати таємницю від стількох людей?
– Ай, давайте трохи пройдемося, а? Я вам там усе поясню.
Вона легко встала, поправила повітряний одяг і вийшла у двір. Величезне, кругле схилялося до лінії за морем. І прохолодний, але не сильний вітерець надимав рукава дівчини.
– Ходімо ось так, – вона показала в бік височини, що виднілася вдалині. – Це ось, – вона показала на величезне, кругле, – знаєте, як називається?
– Як?
– Сонце. А он під ним, вздовж горизонту, такі дивні, розмазані…
– Так…
– Це хмари. Хмари, запам’ятали?
– Хмари, – повторив Габр.
– А це, велике, – море.
– Море, я знаю.
– Ну ось, – вона обняла себе за плечі. – Ви не думайте, що я з усім згодна, що тато казав. Мені самій гидко все це.
– Що?
– Все. І мегаполіс, і вся ця брехня.
– Правда?
– Звичайно. Що тут доброго? Але ніхто нічого не може зробити, розумієте? Проти такої громадини.
– Не дуже, – зізнався Габр, йдучи на півкроку позаду.
– Ну як же, все відстоялося за стільки числень, і всім начебто добре…
– Не всім, – заперечив Габр.
– Ну звичайно. Декому погано. Але більшість звикла: ті, кого обманюють, – до брехні, брехуни – до обманювання. І ніхто вже нічого особливого в цьому не бачить. І ще, – вона подивилася на нього, – ми… ми боїмося їх…