– Так. Для центральних ліфтів усе близько: вони йдуть по косій. За годину все буде скінчено, ясно? Ну ж бо, наважуйтеся. Квадрат оточений. Ви звідси не вирветеся. Без мене.
– Я вам не вірю.
– Ходімо.
Він потягнув його за рукав. За рогом будинку відкривався вид на бульвар. По всій довжині контрольної доріжки стояв ланцюг людей у навушниках.
– А тепер сюди, – прошепотів Ширп.
Вони повернулися до того будинку і обійшли його зліва.
– Ходімо.
Ширп ішов попереду, прислухаючись до кроків Габра. Обійшовши ще якісь будівлі, вони вийшли до протилежної сторони квадрату.
– Ну, – промовив Ширп. – У вас же є очі. Дивіться.
Уздовж доріжки вишикувалася довга шеренга озброєних істот.
– Тепер це вже кінець, ви зрозуміли? Тепер ви вже не зможете стрибнути в магніт-блок.
– Звідки ви все це…
– Послухай, хлопче, – сказав Ширп. – Ми не діти. У нас кругом свої люди. У Міністерстві контролю, в спецчастинах. Ми знаємо про все, що вони задумують. Я тобі гарантую: ти вийдеш звідси тільки мертвий або сліпий. Помилки вони не повторять. Ну?
– І що я повинен зробити?
– Годі! – Ширп боляче смикнув його за руку. – Я не для того прийшов сюди, щоби клеїти дурника з тобою. Ось блок, за півгодини ми будемо в Центральному Управлінні, і ти його заміниш.
– Ні!
– Ти заміниш його! Дурню, ти будеш вільний. Вільний, зрозумів? Через годину для тебе все скінчиться.
– Ви вб’єте мене.
– Що?
Ширп зареготав.
– Якого біса нам треба тебе вбивати? Іди на всі чотири. Ми доставимо тебе до моря, подалі звідси. Іди куди хочеш, якщо не побажаєш залишатися з нами.
– А що ви будете робити? – запитав Габр.
– Ми? Ми будемо святкувати перемогу.
– А потім?
– І потім будемо святкувати. Ну, ходімо. Чекати більше не можна. Через півгодини буде пізно. Ми повинні встигнути до Центрального Ліфтарію.
– А де ви працюєте?
– В ЦЕУ, хлопче. Я тебе проведу через пропускний пункт.
– І що ви скажете?
– Я нічого не скажу. Там чергує людина, яка тебе пропустить, ясно?
– А акустичний контроль?
– Все продумано. Хлопче, не тягни гуму. Окс уже привів до готовності війська.
– Війська?
– Так, свої війська. Все готово, хлопче. Ти не можеш відкрутитися. Ти не можеш нас підвести.
– Але я…
– Ти не можеш відкрутитися, ти загнаний. Тебе загнали в кут, ти зрозумів? Твій опір безглуздий. Не ти, так інший, не в цьому, то в іншому численні зробить що потрібно. Ти тільки через дурощі загубиш себе, своє життя – ото й усе. Ну, підеш ти?!
Ширп схопив його за руку, потягнув за собою. Габр ішов за ним, приголомшений раптовістю того, що відбувалося. Він не сподівався зустріти цю людину, опинитися притиснутим до стіни, коли здавалося, що Окс уже забув про нього.
Ліфтарій зяяв темним входом у центрі бульвару. Патруль із кількох людей охороняв його.
– Хто? – запитав крайній у ковпаку, піймавши на індикаторі їхні фігури.
– Старший інспектор Центрального Електронного Управління, – відповів Ширп і вклав до простягнутої руки невелику пластинку. Черговий патруля встромив її в отвір переносного радіометра, почекав, поки проступить під пальцями інформація.
– Будь ласка, шановний Ширп, – протягнув він платівку. – А це хто?
– Інспектор Центрального Електронного Управління.
Ширп простягнув другу платівку. Черговий патруля ввіткнув її в радіометр.
– Будь ласка, шановний Ганк.
Габр прийняв від нього пластинку.
– Ми ловимо злочинця, – сказав черговий патруля. – Тому, вибачте, змушені перевіряти документи в усіх. На все добре, шановний старший інспекторе.
Вони пройшли всередину Центрального Ліфтарію, зайшли до кабінки.
– А якщо там, у Залі, вони виявлять мене? – прошепотів Габр, коли ліфт смикнувся і поплив діагонально вгору.
– Це неможливо, – голосно промовив Ширп. – І взагалі, тут нема чого шепотіти. У центральних ліфтах неможливе прослуховування.
– Чому неможливе?
– Звичайний прокол, – посміхнувся Ширп. – Вони так контролюють підступи до входу і сам вхід, що не вважали за потрібне ставити контролери у самих коридорах і в Залі. Ти не переживай, хлопче, з очима там нема що робити. Ех, були б у мене очі…
Його голос затремтів і стих.
Ліфт летів, набираючи швидкість, проходячи квадрати по діагоналі.
– Ти єдиний зрячий – запам’ятай це, – зауважив Ширп. – Вони всі безсилі проти зрячого. Тому вони так ненавидять нас.
– Ви теж бачили?
– Так, хлопче.
Якийсь час вони летіли мовчки.
– Слухай тепер уважно, – промовив Ширп. – Ти пам’ятаєш інструкцію Окса? Пам’ятаєш, чого тебе вчили? У коридорі вісім чергових. Твоє завдання – пройти повз них, не звернувши на себе уваги.
– Окс мені казав…
– Не наближайся більше ніж на два кроки. Коридор широкий, і тобі нічого не варто вибрати момент. Вони ходять туди-сюди, кожен на своїй ділянці. Притиснися до стінки і вичікуй. У крайньому разі, якщо будеш помічений, даси пропускну картку. Але це небажано.
– Чому?
– Є певний ризик. Краще пройти непоміченим.
Ліфт зупинився, і вони вийшли. Перед очима Габра, наприкінці величезної площі, яку потрібно було перетнути, височіла кубічна будівля Центрального Електронного Управління. Абсолютно глухий залізний куб із декількома отворами вгорі.
Площа була перегороджена в кількох місцях бар’єрами, тож пройти можна було тільки через пропускні пункти-будки, що стирчали строго по центру.
Ширп ішов попереду, трохи зігнутий, прислухаючись до себе.
– Інспектор Ганк із нового набору.
– Дозвіл відділу безпеки.
– Ось. Я – Ширп, із допоміжної служби.
– Проходьте.
Так вони пройшли, одну за одною, всі шість будок. Біля входу в будівлю зупинилися.
– Почекай мене тут, – прошепотів Ширп, – я зараз повернуся.
Габр залишився один. Величезне, кругле висіло високо над головою, заливаючи собою площу, будки, будівлю Ліфтарію. І не було більше рівнів вгорі. Значить, вони на даху мегаполіса? Отже, є у мегаполіса кінець.
Ширп не повертався. На душі було тоскно, як буває перед важливими моментами в житті. Він подивився на стрункий ряд залитих великим, круглим будок, які вишикувалися вздовж площі. Шляху назад не було. Логіка спрацювала до кінця. З трикутника вирватися неможливо, можна лише до пори до часу бігати всередині нього: або Прозора Пляма Окса, або безглузда втеча в далекий простір (де відразу тебе знайдуть і виловлять), або виконання завдання Окса. Що йому залишалося робити? Чому йому випала така доля, такі переживання? Невже зараз, за кілька хвилин, він зупинить мегаполіс? Навіщо він це робить? Куди поділася його пам’ять? Забуто все: Ліоз, стара мати, священик, музикант, жінки в купальнях… Є тільки залізна логіка, залізна логіка ситуації, яка штовхає його зробити неминуче. Тому що… тому що він хоче бачити цей світ, він не зможе жити без цього дива, він не хоче, щоби знову настав морок.